Юлія Келер - Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер

- У поліцейську дільницю. Залишитеся там до з'ясування всіх обставин.

Потяг загальмував.

- Чи можна я тут вийду? - спитала Сью тривожно.

Кондуктор обурено глянув на неї.

- Будь ласка, - промимрила вона.

Кондуктор мовчки розвернувся і пішов, але спочатку переконався, що Сью вийшла з вагона. У неї трохи відлягло від серця.

Не маючи жодного поняття, де вона була, Сью піднялася по ескалатору нагору і вийшла надвір. Стояла ніч. Їй було холодно, ще б вона не відмовилася від сендвіча. Один перехожий підказав їй, який поїзд і з якої платформи вирушав до її міста. Потрібно було перейти через площу та завернути за кут. Сью здавалося, що за нею стежать. Два якихось дивні поліцейські прямували прямо до неї. Повз пройшов натовп п'яної молоді. Сью прибилася до них і втекла таким чином від поліцейських. "Можливо, мене вже розшукують", подумала вона і спустилася на станцію. Через десять хвилин вона знову сиділа в поїзді, нервово смикаючи ногою і оглядаючись на всі боки.

Сью не помітила, як двоє чоловіків в уніформі підійшли до неї. Один із них назвав якесь ім'я, пильно дивлячись на Сью. Та заперечливо похитала головою, зовсім розтривожена і не знала, куди їй подітися. "Що їм потрібно від мене", - думала вона.

Потяг зупинився. Чоловіки взяли Сью за обидва лікті і разом вийшли з вагона.

- Куди ви мене ведете? В чому справа? - обурювалася Сью, але вони не реагували.

Сью стало дуже страшно. Порожня станція. Ніч на вулиці. Вона почала вириватися, коли побачила перед собою якийсь парк, що виглядав здичавіло в темний час доби. Чоловіки міцно стискали лікті Сью. Їй дивом вдалося вирватися. Вона бігла з усіх ніг назад до станції, забігла вниз і встигла сісти в той самий поїзд. Двері зачинилися. Потяг рушив. Сью йшла з вагона у вагон і сіла там, де було людно. Провідник йшов між сидіннями. Сью опустила голову, заплющивши очі. Вона молилася про себе, аби її ніхто не чіпав.

Нарешті вона прибула на вокзал свого міста. Серед ночі у світлі вуличних ліхтарів вона брела додому. У її голові було пусто. Сью дуже втомилася. Її хилило в сон. Вона не думала, що скаже чоловік. Вона сподівалася, що подзвонить, і він відчинить двері. Адже ключі від квартири були також у її сумці. Щоразу, коли Сью про це думала, їй ставало погано від однієї думки, що все її життя було в тій сумці. "Зараз мені треба виспатися", - думала вона. "Вирішу, що робити, коли відпочину".

Сью стала перед дверима в будинок і негайно натиснула на дзвінок. Через кілька секунд пролунав голос її чоловіка.

- Хто там? - сказав він.

Сью недовго помовчала, а потім сказала рівним голосом:

- Привіт це я. Я вдома.