Юлія Келер - Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер

Кеті глянула на годинник. Було рівно п'ять вечора. Вона вирішила прогулятися і заразом купити продукти. Коли Кеті виходила з супермаркету з сумкою на плечі, на вулиці вже посіріло. Вона через невеликий сквер вийшла до дороги і глянула праворуч. Її бентежив мотоцикліст, який стояв біля узбіччя десь за шість кроків від неї. Він був у чорних шкіряних штанях та у чорній куртці, а на голові був шолом. Кеті не бачила його обличчя, але вона відчула, що він дивиться на неї. Вона швидко перейшла через дорогу, перетнула невелику площу, піднялася сходами і зайшла у двір, пройшовши під аркою. Вона посиділа кілька хвилин на лаві, почекала і знову спустилася сходами з іншого боку, виглядаючи мотоцикліста. Він стояв біля узбіччя і дивився у її бік. Кеті натрапила на групу галасливих людей. Вони голосно говорили, сміялися. Вона намагалася їх обігнути, як раптом відчула, що хтось потягнув її за капюшон. Кеті викрутилася і вдарила мотоцикліста в пах ногою. Вона швидко побігла вниз вулицею, завернула за ріг, швидким кроком пройшла до перехрестя і ковзнула у свій будинок.

Майкл був на кухні і готував вечерю, як раптом його захекана дружина заскочила на кохню, нервно голосячи:

- Це якийсь жах, - кричала Кеті. - Мене щойно на вулиці якась людина схопила за каптур.

- Що? - перепитав Майкл, здивований.

- Що чув. На мене напали прямо на площі на очах величезної кількості людей.

- Хто напав?

- Я не знаю! Він був на мотоциклі у шоломі.

- Ти викликала поліцію?

- Ні. Я не встигла. Все сталося так швидко. Мені вдалося вирватися та втекти. Що відбувається, Майкле? - Кеті розплакалася. - Мені дуже страшно.

Майкл підійшов до неї і обійняв її, заспокоюючи.

- Давай з'їдемо звідси, - продовжувала Кеті. - Мені дуже страшно. Щось тут не так. Ще та жінка кинула слухавку, коли я запитала її про двері.

- Яка жінка?

- Працівник, який зняв двері, дав мені дозвіл. У ньому був номер телефону. Я зателефонувала туди. Відповіла якась жінка, а потім просто вимкнулася, нічого не пояснивши.

- Я ж сказав, що сам розберуся з усім.

- Я тобі дзвонила, але ти не відповів. Мені треба було діяти. Мені було погано

- Гаразд, заспокойся. Що небудь придумаємо.

- Ти допоможеш мені знову посунути комод до дверей?

- Якщо ти так бажаєш.

Вони пройшли у вітальню і знову комодом підперли білі, схожі на лікарняні, двері, які тепер були видні й поділяли дві квартири.

Наступного дня, коли Майкл пішов на роботу, Кеті підійшла до білих дверей і смикнула за ручку. Двері відкрилися. Перед нею простягнувся довгий коридор, підлога якого була вистелена темним ковроліном. Кеті відчула дивний запах - солодкий сморід. Вона пройшла коридором і в кінці звернула праворуч, і через великий відкритий прохід увійшла до просторої світлої кімнати. Там було пусто. Кеті підійшла до балконних дверей і побачила терасу з двома колонами по кутках. Вона посміхнулася. Ліворуч від неї двері вели до маленького затишного приміщення з жіночими речами. У кутку стояла стара двостулкова шафа, на дверях якої висіло блакитне плаття. Кеті приклала сукню до себе і подумала: "Тепер я тут живу".

З вітальні вона зробила банкетний зал та організовувала бали. У неї раптом з'явилося багато друзів та знайомих, які без запрошення заявлялись у гості. Це не бентежило Кеті, а навпаки, вона раділа щоразу, коли бачила людей у ​​її банкетному залі.

До речі, білі двері з рифленим жовтим склом зникли. Чи їх хтось мовчки заклав, чи вони самі випарувалися. Майкл так і не зрозумів, куди поділися двері, а разом з ними і його дружина.
 

Далі буде...

Кінець