Юлія Келер - Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер

П’ять оповідань досліджують різні види кохання. Перша історія, «Будинок на узбіччі», розповідає про пару, яка намагається знайти щастя. На жаль, їхні різні бажання призвели до того, що вони розлучилися: Юкі мріє про розкішний сучасний будинок і багатство, а Саймон плекає просте, радісне життя. Друга історія розповідає про кохання двох дівчат: однієї скромної, але сповненої прихованого потенціалу, а іншої відкритої та цікавої до життя. Третя історія зображує самотню дівчину, яка втратила найкращого друга — кота. Вона опиняється між життям і смертю, перед вирішальним рішенням. Дві інші історії — «Сью: Ілюзія минулого» та «1119».

Будинок на узбіччі

Юкі засміялася, відчиняючи двері старого пікапа, що припаркувався на дорозі.

- Не звертай на мене уваги, дурнику, - сказала вона.

Перед нею розкинулося лавандове поле. У повітрі вражало сільською місцевістю. Юкі все здавалося надзвичайно новим. Вона звикла до метушливого міського життя, до радісних друзів, до свого коханого Саймона - людини, яка її розуміла і приймала такою, якою вона є. А Юкі була важкою. На неї ніхто не міг знайти управу. Коли вона була підлітком, її дядько сказав, що з такими запитами буде важко жити. Він, як у воду, дивився. Життя її і справді було складним. Їй доводилося звикати до різного життя. Часті переїзди з міста до міста, з країни до країни. Нове середовище, ніякої роботи - це в новому та останньому місті, а до цього вона працювала касиркою у кінотеатрі "Аполло".

Одним словом, у неї характер був неприємний, але Саймон був одним з тих небагатьох, хто бачив її душу - внутрішній тендітний і суперечливий вміст своєї єдиної коханої подруги. Він і сам був той ще - ковбой, що не відбувся. Його тягло до пристрастей Дикого Заходу, до неприборканого хмільного життя дикунів. А вона могла зайти в спальню, подивитися, як він спить, поглинений дорогоцінним сном, мовчки постояти біля ліжка і піти. Усі твердили в один голос, що вони знайшли одне одного.

Вони давно з'їхали з шосе і проїхали миль сорок путівцем. Навряд чи хтось міг їздити в цій богом забутій глушині. Саймон захвилювався, як би їм тут не застрягти - у цій сонячній долині, де височів дивний будинок.

- Мій дядько, мабуть, хотів тут жити, - пролепетала Юкі, стоячи біля будинку з задертим до неба підборіддям і очима, спрямованими на незрозумілий, на вигляд новий, але вже, здавалося б, своє відживший будинок. 

Він і справді був дуже дивним: сірі бетонні стіни, плоский дах, вікна, що тріснули, як занедбане будівництво без початку і кінця.

- Тобі дісталося незакінчене будівництво, - сказав Саймон. - І що ми будемо з цим робити?

Саймон напружився і почухав підборіддя, ніби сумнівався у грошовому доході від такого дивного спадку. "Будинок як будинок, але він покинутий, - думав Саймон. - І чого раптом Юкі так надихнулася?"

"Ти мене не розумієш!" - пролунало у вухах схвильованої Юкі, яка вперше побачила будинок.

- Хто був твій дядько? - запитав Саймон.

Юкі замислилась.

- Я тільки знаю, що звали його Кодзі. Він був судновласником, здається, або ..., - Юкі важко зітхнула і зиркнула на Саймона. Його питання її спантеличило. - Взагалі не знаю, що він, де він. Я не розумію, чому я зараз тут. Я навіть без розуміння, що з ним трапилося. Мій дядько заповів мені будинок. Якась маячня, але в той же час дуже приємно, знаєш. - Юкі поперхнулась слиною і прокашлялася.

- Але що нам робити із цим подарунком? - Саймон знизав плечима і пішов до вхідних дверей. - Давай зайдемо всередину і оглянемося, - продовжував з хвилюванням Саймон. Він смикнув за ручку - двері відчинилися. На їхній подив будинок був не замкнений.

- Що за нісенітниця? - сказала Юкі і задумалася.

- Саймон! - Вона гукнула його. - А знаєш, у мене немає ключа. - Юкі вибухнула сміхом. - Тільки заповіт дядька Кодзі лежить десь у бардачку твоєї машини.

- Ми даремно сюди приїхали, - обурився Саймон. Було незрозуміло, говорив він ствердно чи запитально.

За весь той час, що вони там провели, не проїхало повз жодного транспорту: ні автобуса, ні мотоцикліста, ні велосипедиста, а дорога була путівцем. Здавалося б, хоч трактор який брудний проревів би - нічого.

Юкі була захоплена цим будинком. Він сподобався їй з першого погляду. Вона думала про дядька, про його дивні переваги. "Ну хіба можна тут жити, - думала вона і дуже скуто, бо їй було ніяково від думки, що він, дядько Кодзі, якого вона навряд чи пам'ятала, підсунув їй до всіх проблем цей неохайний будинок. - І що тепер робити? Не продати - він десь у глушині. Боже мій, ще одна засідка, що звалилася мені на голову."

- Подивися! - пролунав захоплений голос Саймона, який уже знайшов щось у будинку. - Юкі, йди скоріше сюди! - кричав Саймон з другого поверху, поки Юкі цікаво оглядалася на першому.

- Не кричи ти так, Саймоне!

"Всіх сусідів перебудиш", - хотіла вона додати, але вчасно зупинилася, бо ні сусідів, нічого, крім схудлої бензоколонки, що прилягала до будинку, в радіусі кількох десятків миль не було.

- Я йду, коханий, потерпи, - вигукувала Юкі, поки змогла нарешті відірвати очі від передбачуваного залу з уже встановленим величезним сучасним каміном, що відокремлював кімнату від кухні.

- Що там? - Вона увійшла у світлу кімнату з бетонними горщиками квітів біля стіни, наповненими яскравими лілово-рожевими квітами.

- Ти тільки глянь на це!

Саймон стояв, як зачарований, перед вікном і не зводив заокруглених від захоплення очей з того величезного простору, що відкрився перед ним. Юкі на нього глянула і трохи злякалася. Їй здавалося, що Саймон раптом збрендів і перейнявся тим, чого насправді не було. Весь цей будинок зсередини випромінював якісь дивні хвилі. Він ніби забирався в розум і робив його хитким. Юкі і на думку не могло спасти, що будинок зовні начебто звичайний, а всередині як посудина з перламутровою рідиною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍