Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 13

Теодор

До біса! До біса геть усе!

Притискаю її тіло до грудей. З острахом прислухаюсь до збитого, нерівномірного дихання. Дідько б тебе побрав, Ево! Навіщо? Як можна було торкатитсь аладісів! Невже твоя амнезія настільки сильна, що ти ігноруєш елементарні правила безпеки? 

Мені здається, промовляю це вголос. Підіймаю її на руки, притискаю міцніше. Сварю її, злюсь. Але насправді в мені говорить страх. Такий глибокий, просто бездонний. А найгірше, що в цей момент мені навіть в голову не приходить думати про Гленна. Я боюсь її втратити, просто її, Еву, і навіть не усвідомлюю, що її життя потрібне не тільки мені. 

Тихий стогін змушує ослабити хватку, здається від нервів притиснув її трохи міцніше. 

― Ох, лерде Емерей! ― злякано зойкає Сесілія. ― Що трапилось?

З усієї сили стискую зуби. Боюсь, якщо розтулю вуста, з них поллється лайка. Навіть не знаю, чому, але ця дівчина останні пару годин мене добряче втомила своєю нав’язливістю. Хоча відгуки про неї в агенції найкращі. З пів десятка задоволених сімей. Власник агенції запевняв, мені неймовірно пощастило, що Сесілія вільна, оскільки сім’я на яку вона працює, відправилась на місяць у Маллію, провідати родичів дружини. І у Сесілії є можливість попрацювати тимчасово в іншій сім’ї.

Моя б воля, ніяких Сесілій би не було, але звістка про Ілін застала раптово. Довелось поспіхом шукати заміну. 

― Я покличу Рігана! ― вигукує Зої й, підібравши спідниці, стрімголов кидається в сторону крила, де він за звичай зупиняється, коли живе у нас.

Я вирушаю в протилежну сторону, до кімнати Еви.

― Я чимось можу допомогти, ― лепече вслід Сесілія.

― Займіться дітьми! ― гаркаю.

Й здається чую, як плямкають двері дитячої. 

― Ева… чуєш… Еванжеліна… Тримайся! ― шепочу. Ледь не притуляюсь губами до маківки. Пухнасте волосся лоскоче щоку. ― Дівчинко моя, живи… 

Бормочу щось незв’язне, наче вона може почути. Наче це допоможе затриматись душі в й так виснаженому, тендітному тілі. 

Вона знову стогне. І я сприймаю це за хороший знак. Реагує на мене, на мій голос. Чому ж Ріган так повільно суне? Дідько! Я вже майже біля кімнати Еванжеліни. 

З ноги відкриваю двері. Її служниця злякано підстрибує. Округляє рота, витріщає величезні очі.

― Лерде Емерей! ― белькоче.

― Розстели ліжко й допоможи її роздягнути! ― гаркаю.

За мить вкладаю її на ліжко, приймаюсь розшнуровувати корсет.

― Л-л-лерде Емерей! Це непорядно! ― знову щось лепече. 

Але я дивлюсь на неї таким поглядом, що миттю стуляється й кидається мені допомагати. Еві потрібне повітря. Її розриває зсередини від надлишку магії. Я відчуваю наскільки стрімко підіймається температура. Щастя, що вона вчасно відсмикнула руку від аладіса, інакше б за лічені хвилини згоріла вщент. Але й зараз небезпека не минула. Магія пожирає її зсередини. 

― Ні… ні… ― стогне. Відпихає мої руки, метається по простирадлу. ― Жарко! Боже, як жарко, ― схлипує. 

― Потерпи, маленька. Потерпи! ― стягую з неї сукню, сорочку. 

Двері знову гупають. 

― Тео! Дозволь, ― на моє плече опускається рука Рігана. 

Струшую її, притуляю долоню до палаючого чола Еванжеліни. Здається, як тільки відійду, випущу її зі свого поля зору, перестану торкатись ― втрачу.

― Тео. Пропусти мене! ― наполягає.  

До мене нарешті доходить, що заважаю. Що Ріган допоможе. Що я сам хотів, аби він прийшов. 

― Все буде гаразд. Я їй допоможу! ― запевняє. ― Але не заважай мені. У нас кожна хвилина на рахунку…

Стискаю зуби, киваю через силу. І змушую себе відійти.

 

***

Женя

Приходжу до тями поступово, наче крізь туман продираюсь. На губах досі присмак гару. Кожен вдих обпікає легені. Тіло здається млявим і чужим — наче я лялька, набита ватою. Намагаюсь розплющити очі, але під повіками нестерпна різь. Напружено вслухаюся в тишу навколо. Дарма що жоден звук не порушує її, знаю — поряд зі мною хтось є.

Цікавість перемагає, і я попри біль таки відкриваю очі. Поруч із моїм ліжком, насупившись, як маленький горобчик, сидить Сет. Він вмостився на крісло з ногами й, обхопивши руками коліна, напружено дивиться в протилежну стіну.

— Привіт… — шепочу пересохлими губами.

Горло саднить, наче я несамовито кричала декілька годин поспіль.

— Ева! Ти прокинулася! — Обличчя хлопчика миттю прояснюється. У погляді стільки теплоти та занепокоєння, що в мене миттю мокріють очі.

— Куди ж я дінусь, — хрипко шепочу, насилу впізнаючи свій голос.

Він акуратно бере мене за руку й обережно стискає. Зі свистом втягую крізь зуби повітря, навіть такий невинний та делікатний жест примушує зашипіти від болю.

Погляд падає на наші зціплені долоні, і я помічаю, що моя рука від пальців і до зап’ястя щільно обмотана білими смужками тканини.

— Вибач! — зойкає. Відразу відпускає. А мені навіть попри біль, хочеться, щоб тримав. Невинна дитяча прихильність розчулює серце.

— Я так злякався. Думав… — ковтає. — Думав, ти як мама…

Йому так важко стримати сльози, але він не плаче. Замість нього у мене щипає в очах.

— О, любий, таке навряд чи трапилося б через маленького невинного пучка, — намагаюся втішити, відчуваючи незрозумілу провину, за те, що змусила хвилюватися.

— Ева, який павук? — брови Сета сходяться на переніссі. Зараз він, як ніколи, схожий на Теодора. — Навіщо ти чіпала алладіс? Навіть маленькі діти знають — коли вони перевіряють магічні нитки, їх не можна торкатися.

Ошелешено кліпаю. Не сподівалась почути таку палку оповідь від дитини. Навіть мимоволі відчуваю сором, він говорить це таким тоном, наче це щось само собою зрозуміле. І те, що не знаю елементарного свідчить про мої інтелектуальні здібності. А прославитись дурепою аж ніяк не хочеться.

— Стривай, Сет. Чого стосуються? — намагаюсь повторити невідоме слово.

— Ну, алладіси, Ево! — суворо зводить брови.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍