Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Мимоволі починаю посміхатися, такий серйозний, по-дорослому, й водночас кумедний.

Але раптом хлопчик плескає себе рукою по лобі й голосно вигукує:

— А, я ж забув, що багато чого не пам'ятаєш!

Обережно киваю, радіючи легенді, вигадані лікарем. Так чудово, що незнання можна прикрити хворобою. У книгах Полі бідолашним потраплянкам треба було добряче попотіти, щоб освоїтись та зійти за місцеву.

Сет радо мене просвіщає:

— Алладіси ― це такі магічні штучки. Вони перевіряють справність ниток сили, які живлять усі системи замку: світло, теплу воду у кранах, плиту на кухні, охоронний контур. Як правило, їх запускають увечері, щоб вони нікому не заважали. Та й розташовані вони досить високо, щоб малеча, на кшталт Гленна, не дісталася.

У мене перед очима одразу виникає така знайома жителям Землі електрична проводка. Отже, я була недалеко від правди. Адже й у нас дітлахів змалку вчать, що розетки небезпечні й засовувати в них цвяхи не можна. А я так безглуздо попалася. Хто ж знав, що це не звичайний павук.

— Навіть братові відомо, що алладіси можуть убити, — похмуро завершує і з докором дивиться на мене.

Знічуюсь під таким недитячим суворим поглядом.

— Обіцяю, більше я до цих алладісів і пальцем не доторкнуся! — щиро запевняю.

Сет серйозно киває у відповідь і збирається видати ще щось повчальне — схоже, роль вчителя йому неабияк сподобалась — але двері зі стуком відчиняються. В кімнату входить Ріган у супроводі Ліни, а за ними похмурий, як грозова хмара, Теодор. Моє серце чомусь починає битись частіше. Я згадую, як він притискав мене до грудей, як ніжно шепотів, і мої щоки наливаються жаром.

Опускаю вії, щоб приховати очі. Ніяковію.

— Сет, лікар зараз оглядатиме Еву, — чую його голос, хребтом пробігають мурашки. — Тобі треба вийти. Навідаєш Еванжеліну завтра, після того, як виконаєш усі уроки!

Хлопчик важко зітхає:

— Гаразд.

Підбадьорливо мені посміхається і зісковзує з крісла.

— Па-па, Ева, — прощається з сумом. — Одужуй!

— Обов'язково! — усміхаюся у відповідь.

Чекаю, поки двері за його спиною зачиняться. І вже тоді переводжу погляд на чоловіків.

— Ну, як там наша пацієнтка, — підходить до мене лікар, зосереджено потираючи долоні.

— Терпимо…

Цей жест трохи лякає. Що він задумав?

— Не бійся, Ево. Я просто тебе огляну. Навіть торкатися не буду, — повідомляє заспокійливим тоном і простягає наді мною долоні. Таке обстеження мені вже знайоме, і я слухняно затихаю. Навіть очі прикриваю. Зосереджуючись на відчуттях. Проте всередині росте напруга. Емерей ніяк не йде з голови. Його присутність примушує моє тіло напружуватись і тремтіти.

— Все в порядку, — за кілька хвилин оголошує лікар Ешлі. — Відновлення йде повним ходом, скоро бігатимеш. Але руку все ж таки побережи. Розплющую очі, похмуро дивлюсь на пов’язку. Наче, як на зло, під нею починає поколювати й свербіти.

— Магічний опік, Ево, непросто заживає, — пояснює, зауваживши мій погляд. — Але це також не страшно. За тиждень від нього і сліду не залишиться, я обіцяю.

— Дякую, лікарю, — щиро посміхаюся й раптом краєм ока ловлю незадоволений погляд Емерея. Наче магнітом тягне слідкувати за ним.

— Рігане, можеш залишити нас одних, — карбує. — Нам з Евою треба серйозно поговорити.