Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

А може Емерей таки правий, мені не варто проводити з ними стільки часу. Зараз боляче, а що буде за кілька тижнів, коли доведеться прощатись?

Встигаю зробити лише два кроки до своїх покоїв, як тишу вечірнього замку ламає гучний рев.

— Ева-а-а-а! Ева-а-а!

Голос Гленна зривається від схлипів.

― Ева! Хочу Еву!

В груди наче хто встромлює кинджал та повільно прокручує. 

Притискаюся спиною до стіни й щільно прикриваю очі, змушуючи себе залишатися на місці, хоча серце рветься на шматки. Потрібно бігти, скоріше, щоб не чути.

— Ева-а-а-а! Ева! — жалібно гукає малюк, уже не плачучи, лише тихо гикаючи від сліз.

Притуляю долоню до рота, міцно закушую. Біль має отверезити, відволікти.

Але мене раптом хтось міцно хапає за плечі й струшує.

― Що ти з ним зробила? ― чую голос Емерея. 

Злякано розплющую очі. Відсахуюсь до стіни. Відпускає, але його руки відразу ж впираються з двох боків від моєї голови, захоплюючи в пастку. 

― Навіщо, Ево? Що за мерзенна та підла гра? ― карі очі палають гнівом.

Я дивлюся на нього, не кліпаючи, і не можу вимовити й слова. Його обличчя настільки близько, що я можу розгледіти золотисті промінчики, що розходяться від чорної зіниці до краєчків карої райдужки.

— Я-я-я! — Від страху починаю заїкатися.

— Ти, Ево! Ти! — гарчить. Жовна грають на впалих щоках. — Спочатку зраджуєш мене, забираєш останній шанс у мого сина, а тепер втираєшся до нас у довіру! Безжалісно вдаєш, що тобі не байдуже, граєшся з почуттями моїх дітей! Ти закохала в себе усіх у цьому домі, але я більше не поведусь на твою показну доброту та невинність!

— Лерд Емерей, я… я… — губи раптово сохнуть.

Мені справді страшно, його лють понад міру. Таким розлюченим я ще графа не бачила.  

— Я не вдаю… не граю… я б ніколи…

Але мене перебивають.

— Ева, затям: я ніколи не даю людям другого шансу!

Від страху кров голосним набатом стукає у вухах. Він і справді моторошний. Моторошний, страшний ведмідь, який захищає своє потомство. Не знаю, що такого жахливого накоїла Еванжеліна, але розгрібати наслідки доводиться мені.

— Даю тобі дві хвилини, — карбує зловісно. Волосся на потилиці стає дибки. — Гленн хоче, щоб ти була з ним. І ти будеш! Та якщо знову зрадиш, якщо знову хвицнеш хвостом і передумаєш, не знаю, що з тобою зроблю… Але гарантую, тобі це не сподобається.

Ковтаю липку грудку страху і повільно киваю. Цього виявляється достатньо, щоб лерд відсахнувся від мене. За мить я вже знову сама в коридорі.

У носі зрадливо щипає, роблю ротом кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися. Прикро і несправедливо, коли тебе звинувачують у тому, чого не скоювала, але сльозами горю не допоможеш. А почни я впиратися і переконувати графа, що насправді нічого не пам'ятаю, стало б ще гірше. Давно відомий факт — хто найбільше кричить, той винен.

Судомно зітхаю, ковтаючи невиплакані сльози. Не так багато часу дав мені Емерей. За ці дві хвилини мушу вгамувати емоції й начепити на обличчя маску умиротвореного спокою. Хлопчикам точно не варто бачити як я засмучена. Витираю долонею самотню сльозинку, притуляюсь розпаленим чолом до стіни й рахую до п'ятдесяти.

Прохолодна стіна приносить бажану прохолоду, долоні відчувають її шорстку поверхню. Пальці повільно проводять по золотистому завитку візерунка на шпалерах. Прямо біля моєї руки діловито кудись поспішає невеликий павучок. Він швидко перебирає довгими лапками. На їхніх тоненьких ворсинках вигравають відблиски від світильника на стіні. Рефлекторно смикаю рукою, щоб змахнути членистоноге на підлогу. Але варто лиш торкнутися його, як мої пальці раптово пронизує електричний струм. Дивний павучок не просто не падає за стіни, а ще й мої пальці намертво приклеює до неї. Світильник кілька разів блимає і гасне. А мене трясе немов у припадку. Біль пронизує кожну клітинку тіла, викручує до самих кісток. Я хочу крикнути, покликати на допомогу, але щелепи настільки заціплює, що несила їх розімкнути. Ноги підкошуються, і я починаю повільно осідати на підлогу.

Пам'ятаю якось у дитинстві мене вдарило струмом від несправного вимикача. Мама сказала, що я народилася у сорочці. Мене врятували гумові капці в яких я ходила по квартирі, і я ще потім довго з острахом торкалася обвугленої кнопки у ванній. Те, що відчуваю зараз, набагато гірше. На язику, зубах відчувається огидний присмак нагару. Легені буквально вибухають від болю.

"Ось мені і кінець…" — встигає промайнути остання здорова думка. Я вже майже непритомно. Але крізь напіввідкриті повіки в останню мить помічаю невеличку тінь. Маленьку чорну пташку, схожу на стрижа. Вона вперто летить прямо до мене і з розмаху врізається в сонячне сплетіння. З небувалою силою мене відкидає аж до протилежної стіни. Тіло перестає здригатись у конвульсіях, свідомість прагне нарешті відключитись.

Прикриваю запалені повіки, й крізь шум у вухах раптово чую знайомий голос.

— Ева, ти чуєш мене? Ева! — продирається крізь туман марень.

Насилу розліплюю вії, і бачу графа, що схилився наді мною.

— Ева, тримайся, чуєш! Док тебе підлікує. Тримайся, дівчинко. Не вмирай тільки! — говорить з болем у голосі. Це настільки незвично та дико, що здається божевільною галюцинацією. Схоже мої мізки добряче поплавило, якщо вже таке ввижається.

Емерей притискає мене до своїх грудей немов дитину і ніжно заколихує. Під щокою я чую, як сильно і тривожно б'ється його серце.