Рита Адлер - Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер

- Ну що там, про щось дізнався? - я обережно озирнулася, остерігаючись, хоч би ніхто не помітив монстра.

Тим часом той заповз під край светра, обвився довкола мого стану, а його пласка голова з’явилася у глибокому вирізі на грудях.

- Можеш радіти, я дізнався, де капітанський відсік, - прошепотів він.

- Чудово! Ти можеш мене туди провести? – я стрімко підвелася, маючи намір негайно рушати.

- Звичайно, я буду вказувати дорогу.

- То куди мені йти? – я не хотіла втрачати жодної секунди, й майже побігла.

-  Йди до зеленої смужки… - командував монстр. - Тепер поверни праворуч… натисни на білу панель… спускайся на три сходи вниз… проведи рубом руки по скляній лінзі.

Повторюючи усі вказівки, я швидко опинилася перед затемненим входом у відсік, мені вдалося відкрити двері.

- Але я зовсім нічого не бачу, -прошепотіла я, опинившись всередині та схвильовано притуливши долоню до живота, - тут немає світла.

- Я знаю, як його увімкнути.

 Впавши до моїх ніг, монстр зник у суцільній темряві, потім щось затріщало, клацнуло - і кімнату осяяло червонувате сяйво.

- Немов у борделі, - хмикнула я, із цікавістю оглядаючись довкола.

Капітанські апартаменти були у разів п'ять просторішими, ніж та комірка, до якої мене запхали. Повсюди на стелі та по стінах були розміщені червоні світильники, під ногами - ворсистий килим; якимось дивом до підлоги кріпилися різьблені меблі.

Та головною прикрасою було величезне овальне ліжко із водяним матрацом (я помітила його край, бо постіль була розкидана), забране під оксамитовий балдахін. Поряд - полиця, заставлена книжками, над узголів'ям – картина в золотій громіздкій рамі із зображенням товстої оголеної весталки.

- Жодного тобі смаку, - прошепотіла я, скрадаючись, підійшла до полиць та почала машинально перебирати книги. — Що ж мені тут потрібно знайти?

- А ти пошукай краще там, - набравши подобу чолов’яги, дудук показав на скриню, що стояла просто під ілюмінатором, забраним бордовим тюлем, а сам помчав до ліжка та розпластався зверху.

- Тут навіть є скриня?

- Це замаскований сейф.

- Он як?

Я легко повернула кільце та підняла кришку.

- Оце так, - я навіть прикрила долонею очі, - ти тільки поглянь.

– І що ж там таке?

 Зістрибнувши із ліжка, монстр миттю опинився поряд зі мною.

- А наш капітан ще той вигадник, - я насмішкувато зморщила носа, - гадаю, тобі теж ця штуковина припаде до смаку. Здається, ти мріяв про теплі жіночі обійми?

- Звичайно, - витягаючи зі скрині надувну гумову ляльку для еротичних розваг, дудук міцно обійняв її за талію та поцілував у припухлі вуста.

- Ну ж бо постривай, - зупинила я монстра, коли він уже волік ляльку до ліжка: я раптом помітила, що на одному із її пальців щось загадково зблиснуло. - Якщо я не помиляюся, то це перстень-печатка, у таких колись ховали отруту, насипаючи її під дорогоцінний камінь…

- О, я бачу, ти гарно обізнана із королівськими звичаями середньовіччя, - розчаровано протягнув монстр, зупиняючись на півдорозі. – Тільки-тільки хотів насолодитися товариством цієї пані…

- Та я не претендую, - спритно стягнувши перстень з гумового пальця та оглядаючи його, я захоплено вигукнула: - Це пристрій для транслювання голограм?

Перстень і справді був незвичайним, бо щойно я хотіла його приміряти, зелений камінь раптом зблиснув – і на якусь мить переді мною з’явилося видіння: білява дівчина кричала та відчайдушно розмахувала руками; влітаючи у чорну прірву, вона намагалася хоча б за щось ухопитися, а у цей час довге щупальце стягувало із її пальця обручку.

Щойно марення минуло, я швидко сховала перстень в кишеню светра, і саме цієї миті почулися чоловічі кроки.

- Небезпека… - промимрив дудук.

 Залишивши гумову дівчину лежати на ліжку, він швидко зачинив кришку скрині та відскочив до стіни, стаючи прозорим.

Я ж затамувала подих, спостерігаючи, як у отворі з’явилася кремезна чоловіча постать.

- Капітане Дейв? - пробурмотіла я, повільно задкуючи та мріючи й собі злитися зі стіною.

 На моє нещастя, позаду було лише ліжко. На нього й штовхнув мене чоловік, примощуючись поряд.

- То ти згодна на мої умови, крихітко? – гаряче шепнув він мені в обличчя, поправляючи долонею волосся.- Ти вийдеш за мене заміж?

- Ні, не вийду…

- Тоді чому ж ти тут?

- Я … просто вирішила прогулятися, та й заблукала, - прошепотіла я, чудово розуміючи, як же безглуздо звучить оце моє виправдання.

Та капітан, мабуть, сприйняв усе за чисту монету.

- А ти кмітлива, - підминаючи мене під себе, так що мій светр закотився, він погладив по майже оголеному животі. - Навіщо ти одягла цей триклятий скафандр, зніми його із себе мерщій.

- Але… Просто… Мені так зручно, адже ми у космосі, - знайшлася я.

- Я наказую тобі скинути із себе цю зміїну шкіру, - загрозливо просичав чоловік, трохи відсторонюючись. - Якщо це наша перша шлюбна ніч, то я хочу насолодитися твоїм прекрасним юним тілом сповна.

- Яка ще перша шлюбна ніч? – обурено видихнула я, стискуючи в кулак край светра, натягуючи його поверх колін. – Я не давала своєї згоди на шлюб… І ви помиляєтеся щодо мого рішення.

- Але ж ти тут?

- Я вже пояснювала, що ходила туди-сюди, мені було нудно… натискала на кнопки, шукаючи розваги, і заблукала. І те, що я потрапила до вашого відсіку, просто… звичайна випадковість. Щойно зрозумівши, де я, хотіла піти. Але у вас тут багато книг, тому трохи затрималася, читаючи назви на корінцях…

- Можливо, все ж таки ти шукала мене? - зрозумівши мій острах по-своєму, Дейв вирвав із моїх пальців светр, швидко стягнув його та відкинув убік, а потім ще й скафандр сповз із мого тіла, наче й справді зміїна шкіра.

- Що ви собі дозволяєте, - запручалася я, щосили відштовхуючись від його наполегливих долонь та косуючи в бік кинутого на підлогу одягу.