Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Розділ 13

Коли я заходжу до ресторану, Тимур уже сидить за столиком на двох у дальньому куточку. Приглушене світло та повільна музика розслаблюють натягнуті нерви, проте не до кінця. Поки я йду, стукаючи підборами по підлозі, намагаюся вгадати, що принесе мені вечір – які одкровення.

Зі спини Тимура можна сплутати з братом… Але його одяг не дає мені шансу помилитися чи щось припустити. Тім сидить у блакитній футболці та джинсах, розслаблено попиваючи алкоголь із келиха. Побачивши мене, він різко встає.

– Віта! Чудовий вигляд маєш. Як і завжди, тобто… З огляду на обставини.

– Привіт, – ніяково відповідаю я.

Можливо, мені лише здається, що погляд Тимура затримується довше, ніж потрібно, на моїй фігурі… Точно, здається. Ми обіймаємося, як старі друзі, і сідаємо за стіл. Я не дозволяю Тимуру підставити мій стілець, швидко роблю це самостійно і чіпляю на спинку свою маленьку сумку.

– Що виберемо? Я не вечеряв…

– Я теж. Що-небудь на твій розсуд?

– Окей, я знаю, що тобі подобається, – підморгує він мені.

Боже.

У мене таке відчуття, що я забула, як ми спілкувалися раніше. Можливо, він дозволяв собі такий нешкідливий флірт, а я реагувала на нього адекватно? Я згадую, що радила мені Каріна. Вона казала, що я можу теж фліртувати з Тимуром, щоб вивідати в нього більше правди. Але мені щось зовсім не хочеться опускатися до маніпуляцій, говорячи на такі важкі теми… Я, трясця, розлучаюся.

Тимур і Дамір схожі. І через це я почуваюся поруч із ним дивно. І голоси в них схожі. От заплющу очі на мить, і уявлю, що не було зі мною цієї катастрофи зі зрадою, а навпроти сидить коханий чоловік. Але навіщо мені ці ілюзії – я вже довго живу в реальності.

– Як ти почуваєшся, Віто? – запитує Тимур, зробивши для нас замовлення.

Я знизую плечима.

– Не знаю. Незрозуміло.

– Якщо ти хочеш дізнатися, чому Дамір так вчинив… Ну, ми ж не будемо ухилятися, так? Не чужі люди, тому я тобі одразу скажу, я з ним мало спілкувався останнім часом, – Тім намагається підібгати одну ногу під себе, стілець тихенько скрипить під ним.

– Я не за цим тобі подзвонила.

Без ухилянь, тим краще.

– Добре. Усе-таки скучила? Я так і знав…

Я дозволяю посмішці на моєму обличчі віддзеркалити його розслаблену усмішку.

– Мені цікаво, яку роль у нашому розлученні відіграв ваш батько.

– Батько? – перепитує Тимур.

Я киваю, дістаючи придуманий туз із рукава.

Слова Даміра про те, що «дитина все виправила б» разом із розповіддю Каріни про особливе ставлення в цій родині до дітей сформували чітку картину. Знаючи свого чоловіка і його нелюбов до посвячення в особисту драму інших людей, я майже впевнена, що він не переказував нашу розмову братові слово в слово. Отже, я можу трохи її прикрасити. Збрехати, щоб не дати Тимуру можливості ухилитися. А якщо Дамір випадково в запалі сварки кинув би лише одну фразу?

– Дамір дав зрозуміти, що наше розлучення пов'язане з тим, що я не змогла народити йому дитину, – кажу я, дивлячись у його темні очі. – І він сказав, що його батько цим незадоволений. Що ти знаєш про це?

– Віт… Не знаю, що тобі сказати.

Тимур виглядає здивованим.

– Я просто хочу розібратися в ситуації. Це ні на що не вплине, – відверто брешу я. – Про розлучення ми вже домовилися. Але… Можеш називати це «психологічним дискомфортом», – тихо продовжую.

Насправді Тимур, можливо, зараз вирішить долю моєї дитини.

Бути йому сином чи дочкою Даміра чи тільки моїм малюком.

Я можу терпіти присутність чоловіка поруч заради дитини, навіть якщо впродовж кількох років його очі, його обличчя, його усмішка встромлюватимуться в моє серце і змушуватимуть плакати ночами. Однак про те, щоб віддати дитину на виховання чудовиську зі збоченими поняттями про дитинство, не може бути й мови. Якщо заради благополуччя сина доведеться тікати… Навчуся їздити одна.

– Ти ж знаєш, що я втік із дому? На те були дуже вагомі причини.

– Які?

Тимур не встигає відповісти, до нас підходить офіціантка, вона ставить переді мною стейк, що смачно пахне, і салат з овочами. Тимур дякує їй і відкриває пляшку вина… Мені ж не можна пити. Я не встигаю придумати, що йому сказати. Біле вино наповнює мій келих наполовину. Тимур піднімає свій, щоб зробити тост. Нічого не залишається, як зробити те саме, натягнуто посміхаючись.

– Давай вип'ємо за зустріч, поки не почалися ці розмови…

– За зустріч!

Він відпиває, а я лише куштую вино на смак кінчиком язика, і залишаю келих. Сподіваюся, що Тимуру вистачить такту не цікавитися, чому я так зробила.

– Отже, що конкретно ти хочеш знати?

Я повторюю запитання, поставлене до приходу офіціантки:

– Чому ти втік із дому?

***

Тимур не доторкається до їжі, поки не закінчує розповідь.

На столі поруч із моїм ліктем лежить телефон, і я боковим зором фіксую час.

П'ять хвилин.

Усього п'ять хвилин знадобилося Тимуру, щоб розповісти про своє дитинство – у зручній для нього манері, з жартами та іронією. Але корисної і нової інформації в його розповіді виявилося мало. Я подумки підводжу підсумок – занадто мало свободи, занадто багато правил, відповідальність за кожен вчинок і небажання Тимура встрявати в бізнес-імперію Сергєєва. При цьому сам він сказав, що йому і не було потрібно – Дамір від самого початку був претендентом на крісло гендиректора.

Щось тут не в'яжеться…

Багатьох дітей виховують у такий спосіб, і далеко не всі вони тікають посеред ночі з дому з парою купюр у кишені… Так, наступна історія Тимура була саме про це. Він набагато охочіше розповів мені, як майже без речей вирушив «у свою першу подорож». Це було аж надто ризиковано.

– Батько заблокував мої рахунки, тож… Я перший час жив у друзів, а потім один із них запропонував мені підробіток – подивитися код у додатку. Вони знали, що я шарю в комп'ютерах. Тож тепер я цим і заробляю собі на хліб і на поїздки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍