Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Але скільки б ми не гадали – лише Тимур здатний прояснити ситуацію.

Як на зло, він передзвонює мені не в найзручніший момент…

– Віта, телефон! – кричить мені колега Свєта, а я тільки заходжу до кабінету… Щойно провела п'ять чудових хвилин на балконі, на свіжому повітрі. Поміркувала про якісь фантастичні варіанти мого життя. Ось візьму й поїду. Втечу. У серіалах це чомусь завжди романтично – коли жінка тікає з весілля. Напевно, тому що вона завжди йде не тільки від нареченого, а до когось, і цей хтось…

Гідний втечі.

І… Уф, живіт стискається від спазму.

Не знаю, чи можна передчувати токсикоз… Але з кожним днем – як мені здається – я все ближче підбираюся до нього. Нудота з'являється у випадкові моменти, повністю відваджуючи мене від їжі, але поки що я можу обійтися голодуванням і не бігти в туалет. Так чи інакше, свіже повітря допомагає мені в такі хвилини.

Я біжу до телефону, не розраховую відстань і чіпляю край сусідського столу. Думаю: «Чорт забирай!». Прикладаю палець до ноги, під сірою сукнею там, напевно, вже синіє синець.

– Алло! – бадьоро кажу в слухавку.

– Віталіна! Привіт-привіт! – відповідає Тимур.

– Я дзвонила тобі і… Дзвінок був внутрішнім, не міжнародним, ти… Ти в країні? – одразу переходжу до головного.

– Ага. Приїхав нещодавно…

– І не сказав!

– Я буквально вчора ввечері приїхав, – безтурботно каже він.

Я намагаюся вловити нотки настороженості. Але їх немає. Ба більше, за секунду Тимур робить те, через що мені з ним було легко і просто – з першої розмови. Бере складну частину на себе. І робить це майже природньо.

– Але я вже в курсі вашого розриву… Ти мені через це дзвонила? Хочеш зустрітися? Пригощу морозивом, стане легше… – відчуваю, як він усміхається.

– Я не проти, – киваю, хоча він і не бачить. Нарешті, сідаю за робочий стіл. – Усе-таки давно не бачилися і це, вважай, унікальний шанс побачити тебе…

– Раджу його не пропустити.

Він сміється і я теж.

Уперше за… Скільки годин чи днів?

Легкість Тимура – це ще одна його прекрасна риса. Але разом з тим, він легковажний, безвідповідальний і вітряний. Коли Дамір розповідав мені про його плани, рішення і витівки, я повірити не могла. Поїхати в Австралію з десятьма доларами? Я з десятьма доларами навіть у сусіднє місто побоюся їхати.

– Заїхати за тобою?

– Уже встиг орендувати авто?

– Звісно.

– Ні, давай я сама під'їду, – відмовляюся все ж. – О п'ятій влаштує?

– Окей, але місце зустрічі обираю я. Ресторан «Симфонія» пам'ятаєш?

Його пропозиція змушує мене замовкнути. Я не очікувала почути від нього пропозицію повечеряти разом у ресторані. Якось це… Неправильно, так?

Пауза затягується.

– Віто, ти тут?

– Зв'язок пропадає, напевно… Давай у «Симфонії», добре.

І кладу слухавку.

Ресторан так ресторан. Я збожеволію, якщо не розберуся з цією сімейкою.

Заодно й розвіюся, адже до ресторану ми з Даміром не вибиралися вже дуже давно, навіть у хороші дні через втому залишалися вдома. Я зітхаю і відкриваю діалогове вікно з Каріною, починаю друкувати їй і переказувати розмову.