Володимир Худенко - Дим

А назустріч Ісус Христос:

«Не йди, Божа Мати, калину ламати,

А йди, Божа Мати, рабі Божій Ірині рану шовковою ниткою зашивати,

Кров замовляти».

Поможи, Господи!

Ірина запевняла тоді, що кров на очах перестала іти, хоча Антон і не вірив, хіба мо’ вона сама собі навіяла, що те шептання помагає. Ото після того він і шептав їй декілька разів на кров, а пару разів і на пристріт. Навіть сам став трошки вірити, що воно помагає, бо й собі став інколи шептати. І наче навіть помітив, що чим більше шепчеш, тим дужче помагає. Хоча все одно й досі до кінця не вірив, так ото – напівжартома. А баба ж Маня так і казала, що чим більше шепчеш, тим дужче «сили набираєшся», лишень застерігала не шептати кому попало, бо все, мовляв, пропаде.

Ото і зашепотів він сам до себе тихенько, лиш ворушачи губами, в майже безлюдній залі очікування Брянського вокзалу:

– Пристріту, пристріту,

Чи чоловічий, чи жіночий,

Чи парубочий, чи дівочий,

Чи панський, чи міщанський,

Чи попівський, чи дяківський,

Чи вітряний, чи сонцевий,

Чи подуманий, чи погаданий,

Чи запущений, чи занехаяний,

Я тебе викликаю, визволяю,

З твого хребта, з твого поперека-живота,

З твоїх почок,

Ручок,

Плечей,

З темно-сірих очей,

З буйної голови,

Темно-русої коси.

Тут тобі не стоять,

Жовтої кості не ламать,

Білого тіла не сушить,

Для серденька не тошнить.

Йди собі на очерета,

На болота,

На густі лози,

На тихі води.

І скоро зачав позіхати сам, сильно позіхати.

– Ну що, шептуне? – спиталась Ірина.

– Брешеш на Максимовича, – одповів Антон. – На дівочий позіхається.

– Та ну?

Так воно й працювало. Хто зурочив – на такий пристріт і позіхалося. В усякому – мало так бути.

– І хто ж то? – задумалась Ірина.

– Мабуть, провідниця, – хитнув Антон головою. – Позаздрила оцій красунечці писаній, – він поворушив її волосся.