Володимир Худенко - Дим

типовий мурашник житлового масиву. Йому часто уявлялося, як живуть люди в тій чи іншій квартирі, особливо на верхніх поверхах. Он в тій новобудові, він помітив, світилось одне чи двоє вікон поміж колодязів під’їзду. Що за люди там живуть? Чого їм не спиться поночі? Хтозна й чого це нині цікавило Антона, і він уявляв, що, може, там, в тій брянській новобудові, живуть такі самі люди, як він з Іриною, точно така сама молода пара. Хто ж вони такі? Бозна. Звичайні молоді люди, такі ж, як і вони, тільки що росіяни. Є в них діти чи нема? Може, й є. Скільки ж тих дітей? Може, двійко. Чого ж двійко? Бозна й чого, так йому, Антону, схотілося. ТОМУ Антону схотілося, а ТА Ірина взяла й народила – що тут, на бога, такого вже незвичайного? Але чого ж їм не спиться поночі? Та мало там чого – бо вони ще молоді люди і кохають одне одного, от чого. А тепер, може, вони вийшли в глухий передранішній час на кухню чи на балкон, ввімкнули там світло і говорили тихо, аби не збудити дітей, і позирали зі своєї висоти на освітлену ліхтарями автомобільну дорогу, на залізничну лінію в далині та смужку лісу за пустирями, на будки гаражів і дитячий майданчик під домом, на пусті лавки під під’їздами, на мертвенну заграву нічного міста в пелені передранішньої мряки. Ось вони стоять там, ЦЕЙ Антон вже чітко бачив, стоять там і помічають фірмовий пасажирський потяг, що неспішно підповзає до їхнього сонного міста.

– Агов! – окликнула його Ірина і помахала рукою, йдучи з тамбуру вже вбрана в джинси, ту саму теплу кофту і чорну куртку спортивного покрою з капюшоном, взута в кросівки. – Об чім задумався? – всміхнулась.

– Та так… – струснув він головою сонно. – Холодно там, як думаєш?

– А що там думати? В тамбурі вікно одкрите – холодно і сиро…

Вона сіла коло нього.

– Вдягайся, – мовила твердо.

– Та мо… – забелькотів він мляво.

– Одягай светр, – мовила так само вона і полізла в сумку.

Антон зітхнув і став розстібати сорочку, зняв її і надів натомість поверх тільняшки сірий теплий светр, що подала йому Ірина.

– І куртку, – зауважила вона.

Він зітхнув і підкорився, накинув на плечі ще й осінню куртку, таку імпортну зеленувату штурмівку на липучках – колись та ж Лара й прислала її йому на день народження. Зручна річ – і легка, і тепла водночас, непоказна, схожа чимось на спецівку навіть, але й між люди по-своєму нарядна.

Антон переклав ще цигарки й дрібні гроші з кишені сорочки до куртки, а документи Іра поклала в сумочку, «пояс вірності» також у неї остався. Наче запакувались повністю, нічого не забули. Тепер сиділи ото на нижній полиці з готовими сумками одне коло одного, Ірина одно позіхала.

– Не виспалась? – спитав Антон.

– Та наче й виспалась… – повела вона плечем.

Вони обоє глянули перед собою – сусід спав безпробудно, ледь не з головою накрившись ковдрою. А мо’ й не спав – біс його зна…

– Брянськ-Орловський, – шепнула їм провідниця, зазирнувши, – під’їжджаємо.

Вона вже й казала раз перед тим.

– Пішли? – спитався Антон у дружини.

– Хо-одімо, – позіхнула вона знов і дуже прудко як на свою сонливість ухопила до рук одну сумку.

– Оддай, – штовхнув її плечем Антон.

А вона на те лиш показала йому кінчик язика і рушила до виходу.

З цього вагону зійшли в Брянську наче вони самі, і на платформі було малолюдно, лиш проходжувались поодинокі міняйли з своїм:

– Покупаю гривны!..

Платформа була чи то четверта аж – вони вирішили не плестись до переходу, що був далеченько, а пройшли через колії, пропустивши перед тим довжелезний товарняк із цистернами.

На вулиці дійсно було прохолодно і вкрай сиро, аж летіла в нерівному світлі ліхтарів над перонами ото така дражлива передранішня мряка – дощ не дощ, туман не туман. Їх обох добряче зросило тією мрякою, поки зайшли у вокзал – хоч голови суши.

– Чого капюшон не накинеш? – пробурчав Антон вже майже коло дверей.

– А ти чого? – одповіла йому Ірина і вони обоє легко всміхнулись.

У вокзалі також було не надто багато людей, пора-бо ще рання, глуха. Вони пройшли в зал очікування і там усілись на сидіння – Ірина знов дістала книжку і зосереджено втупилась в неї, а Антон байдуже розглядав стелю з намальованими гербами міст Брянської області.

– Ой боже, та що ж це?.. – протягла Ірина, знов протяжно позіхнувши.

– Таки не виспалась? – мовив Антон. – Спробуй тут подрімати, обіпрись об мене.

– Та де не виспалась, спала ж, як бидлина… – крутнула вона головою, ізнов позіхнувши. – Їй-бо, пристріт напав.

– І хто ж зурочив? – здивувався Антон.

– Мо’ Григорій Максимович, – буркнула Ірина, смішно надувшись, од чого Антон хихикнув так різко і голосно, що деякі люди в залі очікування на них заозирались.

– Давай пошепчу? – спитав він напівжартома.

– Давай, – просто кивнула вона.

То була у них така наче гра. Баба Маня навчила Антона перед армією двом молитвам – одна на кров, друга на пристріт. Було се так – баба Маня їх прочитала один раз і сказала, що він має ото так з одного разу й запам’ятати всі слова, аби молитва «передалась». Правда, потому вона йому їх іще й передавала на папірці через матір, як та приїжджала до нього на присягу в Прибалтику. Але Антон наче і справді запам’ятав їх з одного разу, хоча, може, то лиш тепер за давністю літ йому так здавалось. Баба Маня ще приказувала, щоби він не шептав нікому, окрім себе, поки молодий, а як постаріє, то, мовляв, тоді вже можна й чужим людям. Своїм, казала баба Маня, шептати можна – дітям чи жоні, то нічого. Отож, уже після служби, весілля, Ірина якось несильно урізалась ножем – було се на паші, перед вечором, вони якраз пасли корів і перекушували коло меліораційного шлюзу, вона одрізала кусень сала і ото врізалась. Воно й не дуже, а медикаментів ніяких не було, ні бинтів. Антон хотів було сходити в село, або хай би вона сходила сама, але Іра відмовилась, мовляв, рана – дурничка, а скоро вже й так череду назад гнати… Вона лишень промила ранку чистою водою з термоса і заходилась перев’язувати шматком ганчірки. Тоді Антон ради сміху запропонував їй пошептати на кров. Ну й пошептав – ту молитву він запам’ятав краще всього, бо була вона напрочуд коротка: