Володимир Худенко - Дим

бозна-скільки їм вже літ, але виглядають вони чудово. А що ж то за скарб такий? А виявляється, ще Іриної баби – як вони з Кандибою, отим інженером по меліорації приїжджим, розписувались, то були в тих сорочках вбрані, так вже покійній бабі Вірі схотілось. А пряла, ткала й вишивала їх, мовляв, іще навіть не вона, а її мати, для себе й для мужа, також на весілля. І гарні такі сорочки, повіла Ірина – жіноча з оборочками, з червоно-чорними ружами на широких рукавах, а чоловіча того ж кольору, і теж квітчаста, тільки квіточки маленькі і плетуться такою наче змійкою. Краса, повіла Ірина, і валяються досі на горищі, пилом припадають, мати якось хотіла узагалі на ганчір’я звести, та батько не дав, ледь не єдині то були йому спогади про покійну бабу Віру та його власного непутящого отця.

– То, може, не варто? – засумнівався Антон.

– Ось замовч! – лишень одмахнулась од нього Ірина. – Завтра ж підемо в Жовтневе.

Так і зробили. Був вихідний, і вони зрання, нашвидкуруч впоравшись, пішли пішака через болото в теє Жовтневе і, не встигши навіть перецілуватись із батьками, полізли на те горище, вірніше, Ірина полізла, а Антон ждав унизу. І як вона показала йому сорочки, то загорівся й сам.

– Ти подумай, яка Лара буде в ній гарненька, – сплеснула в долоні Іра. – Ой!

І правда – кращого подарунка й не знайти. Ірина ще вдома тоді їх доладувала трошки, випрала та… ну, осучаснила, чи що. Жіночу вкоротила та трошки наче звузила на Ларин стан, а чоловічу не вельми й чіпала – фігури Лариного нареченого не знали, то ж вирішили, що й так пройде. Лише де-не-де підшила там, бо розтьопалось за літа.

Лежали тепер ті сорочини в целофанових пакетах на столику в напівкупе фірмового потягу, і Антон краєм ока помітив, як їхній мимовільний сусід, отой балакучий вчитель Григорій Максимович кинув на них короткий недоброзичливий погляд. Митники ж обдивилися речі, сорочки нашвидкуруч перемацали, але, правда, вже не стали розпаковувати. Завершився врешті й весь той марудний обшук.

Коли вже вся та катавасія покинула вагон, Ірина ще раз голосно позіхнула й протягла, немов знічев’я:

– Й чом це сьогодні такі люті? – мляво всміхнулась. – Минулого разу як їздили, так наче такого не було…

– Минулого разу й оцих папірців не було, – здвигнув плечима Антон.

– Та де? Були вже.

– А мені наче ні… давно вже ми їздили.

– Давно.

– Какая-то контртеррористическая операция, или что-то вроде того… – трохи наче якось винувато мовив їхній сусід, звертаючись до самої Ірини. – Я по телевизору что-то такое слышал. Смотрю ОРТ по привычке, и вот на днях… что-то там в связи с Северным Кавказом, кажется. Может, потому и…

Він осікся і замовк з певним презирством, виставивши нижню губу.

– Можливо, – хитнула головою Ірина.

Вона сиділа нині на своїй верхній полиці, звісивши ноги трошки збоку від Антона і впершись кулаками в тую полицю.

– Наш митник твою книжку читав, – хихикнув Антон.

– Тобто? – здивувалась вона. – А що, вже наша митниця була?

– Ні, наша в Брянську буде.

– Та годі тобі!

– Ну а чого ти дуркуєш?

– Бо сонна. То що?

– Каже – хороша книжка.

– Нічого вона не хороша, – скривила губи Ірина. – Така дурниця…

– А чого ж читаєш?

– Просто. Щоб дочитати.

– Ти в бібліотеці брала?

– Ні, у Тамарки, – вона знов позіхнула.

– Про що? – спитав знічев’я Антон.

– Про Скарлет О’Хару, – прорекла Ірина таким тоном, наче то очевидні речі і на біса питати. – Але писано недавно і другою жінкою, так як продовження… А! – вона махнула рукою. – Срав, дрімав і потихеньку плакав. Коротше, я спати, добраніч.

І вона якимось одним різким рухом закинула ноги на полицю, одвернулась до стіни і вкрилася ковдрою. Антон мигцем підняв очі на сусіда, той позирав на Ірину трошки спантеличено, і отой його новий вираз обличчя так звеселив Антона, що він легенько всміхнувся і так, всміхаючись, і одповів Ірині:

– Солодких снів.

– Сам би влягався вже, – пробурмотіла вона до нього згори.

Він посидів ще з хвильку мовчки, а тоді й справді влігся, роззувшись. Думав, що не засне, але стукіт і похитування потяга заколисали його, і він досить швидко задрімав та навіть побачив сон. Йому приснилось, що він їде додому в якісь тісній і душній металевій коробці, а поруч із ним і над ним такі самі коробки, з такими ж самими, як і він, людьми всередині – осьде просто над ним коробка з Ірою, і ті важкі металеві коробки одно собі торохкочуть.

VI

«Привіт з ДРА! Привіт, моя дорога Іринко! Напишу трошки про себе. Справи йдуть нормально, вірніше, служба. Зараз в основному сидимо на базі. Погода тепла, навіть надто тепла, я втомився і згорати на сонці, і загорати також. Недавно їздили недалеко від бази в кишлак, бачив – уже цвітуть абрикоси, а у нас, напевне, в цей час ще сніг лежить, та і холодно. Так, завтра вже ж восьме березня, свято для всіх жінок і дівчат. І для тебе також. Дуже хочеться в цей день бути поруч із тобою, поздоровити зі святом і взагалі бути поруч із тобою завжди. Нічого, скоро і в нас вдома настане справжня весна. Шкода, що це весна не та ще, на яку я так чекаю. Ну от і все. Передавай вітання рідним. Так, Лара писала, що десь в десятих числах заїде до матері проїздом в Київ. Вона хоче й до тебе заїхати – напиши мені тоді, побачились ви чи ні. Обіймаю, твій Антон. Вибач за почерк».

Як під’їжджали до Брянська, то в вікні стояла тьма і тьма, лише перед самим вокзалом замигтіли ліхтарі якоїсь автомобільної дороги внизу, а тоді через хвилю показалась протяжна новобудова на узвишші, начебто на пагорбі, поверхів у десять-дванадцять висотою, певне що шматок якогось із околичних спальних районів, вікна там світились лиш подекуди, воно ж і не дивно – ранній ранок, досвітній час, а по суті-бо ще й глупа осіння ніч стояла на дворі.

Сонний Антон зацікавлено вглядівся в новобудову, але вона вже сховалась за якимось лісистим масивом, парком чи лісосмугою. Зрісши в селі, він із самого дитинства з певним захватом сприймав міські поверхові будинки, особливо чогось панельні брежнєвки в десять поверхів і вище, скупчені, збиті одна до одної в