Володимир Худенко - Дим

– Ну що… – прорік він. – Піду я, мабуть, тобі ще одних ліків найду.

– Яких то?

– Скляночку кави, наприклад. Я б і сам випив.

– Кафе тут закрито ще, я бачила, як ішли, – задумалась Ірина.

– На вулицю гляну. Там наче ларьок десь був неподалік. Покурю разом. Сиди, я швидко.

* * *

На вулиці було ще сиро і прохолодно, але дражлива мряка спала і небо над вокзалом трошки просвітліло. Хмари в вишині пливли рідкі, купчасті, подихав легенький сльотавий вітерець. Антон озирнувся навкруг по невеликій заасфальтованій площі перед вокзалом і запримітив-таки трохи збоку ларьок, котрий пам’ятав ще з минулої поїздки сюди. Коли ж то було? Років п’ять тому?

Насправді він дуже скучив за Ларою. У неї було, ясна річ, своє життя всі ці роки, і вельми насичене, але йому, Антону, там завше знаходилось місце – вони списувались, зідзвонювались, вона приїжджала, коли могла. А от він мало їздив. Так, звичайно, це пояснювалось нестачею грошей – скільки він там у тому колгоспі заробляв, а Ірина в своєму сільпо? А як Союз розвалився, так йому узагалі перестали платити, а Ірині платили копійки. Років зо три тому вони посміялись, як йому заплатили за місяць чотири гривні з копійками. А в попередні ж місяці так узагалі не платили, хіба ото лиш зерном. Але не в тому була річ. Чи не лише в тому. Зрештою – Лара присилала їм гроші, і на поїздку присилала. Антон, звичайно, в основному відмовлявся, одного разу, як прислала вже через міру багато, то навіть одіслав назад і трошки полаявся з нею. Після того вона його послухалась і стала слати менше і рідше, але… Скільки там врешті треба на ту поїздку?

Ні, справа була не в цьому, і навіть не в тому, про що казала Ірина в поїзді – так, він був не дуже балакучий і товариський по натурі, але з-за цього ж не вмирають? І не сидять роками в глухому, богом забутому селі подалі від трас обласного значення.

Справа в тому, що те кляте село затягувало, ув’язнювало його в собі, і він те чітко одчував. Це важко було описати словами, це звичка багатьох літ, десятиліть, багатьох сльотавих весен з неодмінним отелом корів, вигоном скотини на пашу, виводом теляток на луги, лупленням маленьких гусят, оранкою та садінням гектарів городів, посівною в колгоспі та святінням пасок на шкільному стадіоні, це звичка багатьох жарких літ з їхнім неодмінним сапуванням-повірянням, із сінокосом, із жнивами-обжинками, мішками глухої кропиви та полину на своїх плечах, збиранням жуків з картоплі та бризканням городів дустом, одбуванням пастівні та Іриним днем народження з неодмінними застіллями в Жовтневому та купаннями в водосховищі пізніми вечорами, це тужні похмурі вітряні осені з лінійками на перше вересня та мітингами на день визволення села, їдким димом од бадилля на людських городах, од стерні та отави на далеких колгоспних полях. Це глухі нескінченні зими з відлигами, з колінням поросят на слизькому, втрамбованому снігу до Різдва чи Нового Року, з довгим поранням, напуванням скотини, короткими морозними вечорами з різкою загравою, рубкою дров та курінням димарів по вулиці, з високими ясними зорями Чумацького Шляху, з новорічними ночами у нечисленних друзів раніше або лиш удвох з Іриною тепер, з якоюсь нудотною сливовою наливкою, перед телевізором в очікуванні виступу президента. І знов сльотаві весни і жаркі безконечні літа, літа.

І він, Антон, мінявся з тим усім, мінявся єством, своїм змореним серцем, що все частіше й частіше незвично, глухо поколювало у впалих грудях, особливо зрання або довгими безсонними ночами. Він мінявся, мінявся, і все менше в ньому оставалось од того спритного хлопчини, що в далекому 1988-му повертався зі служби додому ледь не через весь Союз, у парадній формі повітрянодесантних військ із саморобними аксельбантами, з брязкальцями нагород і зі спортивною сумкою в руках – до Лари в Москву, так вже вийшло, а тоді в село до Іри та мами. Все менше оставалось того хлопчини, він тонув, згорав у безконечних літах, а проступав через нього, все чіткіше, ясніше – звичайний сільський мужик з натрудженою спиною, порепаними руками, обвітреними губами і впалими грудьми, задишкою, глухим бронхітним кашлем в теплі та буркотливим, вайлуватим норовом.

Але за Ларою він так само скучав. І нині, чим ближче наближався він до Смоленщини, підіймалось у ньому щось світле, якась радість, легкість, і губився десь той ниций страх од перемін, од того, що прийдеться врешті зважитись – тепер чи тоді. Ось він її побачить знов, ось-ось. А з нею він завше робився веселішим, якось розганяла вона його тугу, самою усмішкою, самим своїм гортанним голосом.

Він роззирнувся по майданчику перед вокзалом: людей ще майже не було в таку пору, лише пройшов хтось у тіні коло зупинки маршрутки та проїхала «дев’ятка», різко зблиснувши протитуманними фарами. Все поволі світліло, десь там, за обрієм, уже займався осінній світанок, і в далечині над ріденьким парком все чіткіше проступали на тлі передранішнього неба блоки панельних будинків.

Антон прокрокував до ларька і, навіть не надіючись, спитався в огрядної жіночки з «хімією» про каву. Вона кивнула і проворно заварила йому розчинну з цукром і сухими вершками, подала два одноразових стаканчики. Він повернувся до колон на ґанку вокзалу і поставив скляночки на сходинку, присів сам там і закурив. Задивився на двійко молодих людей на зупинці – парубок і дівчина, парубок хворобливий, якийсь аж сухий, у спортивній куртці, простоволосий, а дівчина в короткій шкірянці, джинсовій міні-спідниці та рваних колготах, її смоляне волосся на кінцях якесь зеленувате. Антон, затягуючись, зиркнув на годинник і навіть присвітив кнопкою, аби ліпше було видно. Ні, ще ранувато, маршрутки ще ходити й не починали. Чого ж вони тут тирлуються? Курять, коротко перемовляючись… Бозна й чого. Він відсьорбнув кави, тоді ще. Зиркнув над собою – небо все собі світліло і по ньому тягнувся ледь помітний інверсійний слід.

Йому згадалось, як років зо два тому вони ходили з Ірою весняними ночами надвір – дивитись на комету. Про комету розказали по телевізору, і Антон, відверто кажучи, очікував, що вона буде інакшою. Йому дивно було, що комета наче геть не рухається на небосхилі, вона немов застигла над берестком та шиферною покрівлею їхньої хати, трохи нижче метрової телевізійної антени з велосипедних ободів, саморобної. І дивитись-бо особливо ні на що, так – плямка, як