Джин Філліпс - Королівство жахів

навколо знову була безпечна темрява. Хоч обіч прогулянкових стежок і стояли стовпи з ліхтарями, утворюючи нові світляні кола, вони тепер перебували у плямі густої темряви на межі майданчика для гри.

Місяць сховався за хмари. Місяць був примарним галеоном, що плив по хмарних морях, згадала вона рядок з поеми, який мав звичай читати їй її дядько, й Добраніч кімнаті, Добраніч Місяцю, Добраніч нікому, і якось, коли вони тільки-но одружилися, вона й Пол стояли на ґанку й милувалися помаранчевим місяцем, що висів так низько й був таким величенним, наче намальований Далі, й вони пішли з дому, навіть не замкнувши за собою двері, й переслідували місяць понад сусідськими будинками протягом багатьох миль, підходячи до нього ближче й ближче, тримаючись за руки, іноді біжучи, а коли завернули за ріг, то мало не схопилися за нього руками, але раптом він знову виплив у небо й набув свого нормального розміру й кольору, а вони повернулися додому з таким відчуттям, ніби прилучилися до мрії.

Зовсім недалеко струмені світла, падаючи від ліхтарів на стовпах, утворювали конуси світла на забетонованій поверхні, перетворюючи її на плямисту поверхню світла й тіней. Тіні здавалися тропічними на межі майданчика для гри, на кущах пампасної трави. Тут були також паркани, виготовлені з дерев’яних стовпчиків і мотуззя. Бананове листя, розвіяне вітром.

Вона оглянула структури для гри, виготовлені з фібергласу й металу. Тут була штучна гора, на яку Лінкольн любив видиратися, і її обриси нагадували велетенський кактус. Ряд африканських тамтамів, бездіяльних і мовчазних. Дерев’яні маски були розвішені на стовпах, чорні, золотаві, з роззявленими ротами, трохи демонічні, й одна з них мала язик, схожий на пеніс, хоч Джоан і не бачила її з цієї відстані. Тут не було нічого такого, чого вона не бачила безліч разів раніше, хоч дуже рідко вночі й дуже рідко без натовпу. Вона не побачила тут ані покалічених тіл, ані калюж крові. Якби не засмучена мавпа та не розбите скло, що досі потріскувало під її сандалями — принаймні так їй вчувалося — вона могла б подумати, що́ уявила собі кілька останніх годин.

Вона стояла тихо, дослухаючись, дослухаючись постійно. Чекаючи, коли якісь тіні відокремляться від темряви й обернуться чоловіками. Поблизу гудів вітер, граючи таку мелодію, ніби в будь-яку мить мала прибути фея. Вітер розбуджував відлуння, й чарівні пісні налітали на неї з усіх напрямків.

Вона майже вигиналася під музику вітру, але її вразило, що вона досі напружена, хоч її страх розвіявся відтоді, як вона почула, що чоловіки мугикають у її присутності. Вона здивувалася своєму спокою — ні, це не зовсім так, вона не спокійна, але вона зосереджена й без тієї засапаності, яку вона пам’ятала від тих перших хвилин, коли здавалося, вона може розпастися на шматки, вона подумала, що, мабуть, неможливо постійно перебувати на такому рівні страху.

Поблизу своїх ніг вона бачила вкритий зеленим мохом камінь, він ледь світився. Її рука вже майже не кровоточила.

На мить вона завмерла, відчувши ліворуч щось більше, аніж розгойдана гілка чи жук у польоті. Та коли вона обернулася, то побачила лише самотнього колоритного африканського пса, що гасав крізь тіні своєї клітки. Собака був надто худий, самі ноги й ребра — він блукав туди й назад під стінкою своєї клітки. Зазвичай їх тут двоє, але зараз вона могла побачити лише одного. Він здавався голодним і в цілковитому розпачі, ніби збирався втікати.

Вона уявила, що знаходить якусь засувку на його клітці й випускає його.

Місяць виглянув з-за хмари. Ландшафт навколо неї був білястий, зловісний, і вона йшла попід майданчиком для гри, намагаючись триматися на краю стежки, всюди, де була темрява. Там було досить дерев, під гіллям яких вона могла стояти, прихилившись до стовбура. Вона поминула високий паркан, що відгороджував носорогів, і волоцюга-пес залишився позаду, невидимий. Вольєр слонів був попереду; вона побачила вкритий очеретом дах бару «Савана», а за далекою стіною цієї будівлі стояли автомати, що продавали їжу. Вони прийшли до мети.

Вона подивилася на стежку попереду них. Побачила на бетоні маленький стаканчик, з якого вилилася якась рідина, утворивши маленьку калюжку. Вона обійшла її, оминувши також пляму світла, притискаючись до бамбукового паркану оселі слонів, що перебувала в темряві.

Вона не дозволила собі оглянутись на покинутий стаканчик.

Вона не дозволила собі знову подумати ані про жінку з немовлям, ані про ту жінку, яка перевіряла сьогодні їхню членську картку, і сказала Лінкольну, що їй подобаються його кучері, ані про бабусю й малих дівчаток, які лиш якусь хвилину були попереду них, коли вони йшли до виходу — а чи бачила вона жінку в темно-синій сукні? Може, той стаканчик належав дівчинці в рожевих панчохах або хлопчикові старшого віку в окулярах, який підняв Тора, коли Лінкольн впустив його на хідник?

Вона не дозволяла собі задуматися над цим.

Але відчувала, як позад неї витікала рідина з маленького стаканчика.

7:06 пополудні

Дивлячись на домівку слонів, Джоан не побачила жодної тварини. Вона побачила в місячному світлі лише траву й пилюку. Її погляд перекинувся на протилежний бік слонячої оселі — п’ята частина милі, через увесь вольєр, десь так? Коли вона бачила, як там бігають слони, їхня оселя здавалася їй нескінченною, але тепер, коли вона ковзнула по ній поглядом, в неї склалося інше враження. Ілюзія Африки підтримувалася лише масивним бар’єром сосон, а відразу за різдвяними вітами цих дерев вона побачила в місячному світлі рейки зоопаркової залізниці. По той бік залізниці в коротких спалахах між деревами вона побачила вуличні вогні, освітлені літери вивіски аптеки «Волгрінз», потік автомобілів, які завертали за ріг вулиці.

Вони шокували її, автомобілі. Вони весь час неквапно їхали повз зоопарк з увімкненими фарами. Невже ніхто не міг зупинити людей, які вибралися купити туалетного паперу або випити мартіні? Хіба не мали тут бути лише помаранчеві загороджувальні стовпчики з поліційними стрічками й сиренами, а може, й танки та броньовики?

Їй було нестерпно дивитись на автомобілі, які байдуже проїздили мимо.

Її погляд ковзнув назад до поворотів залізничної колії. Рейки зблискували сріблом лише де-не-де під місячним світлом. Вона зосередила увагу на тих зблисках. Її дядько мав звичай брати її на пікніки та риболовні поїздки в сільську місцевість, і їй це подобалося, бо якби йшлося тільки про її матір, Джоан не виїздила б нікуди — лише дім, школа, торговий центр. У сільській місцевості не було б нічого, крім корів