Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

звабили жінку мою і тримаєте в себе! Чи ж так інокам подобає? Чи ж таке ваше життя? Віддайте-бо мені дружину мою, пощо розлучаєте зле, нас-бо з'єднав добре Бог! Віддайте мені ту, що до мене законом прив'язана, яка є другом життя мого!" Та й іншого багато чого казав Домитіян. Сказали іноки йому: "Ми жінки твоєї не маємо, бо не входять ніколи жінки до монастиря нашого. Євнуха ж одного, на імення Бавило, знаємо, той прожив із нами певний час, відтак захотів одвідати в Єрусалимі святі місця і давно від нас уже відійшов, про що всім є звісно. Де ж нині перебуває, не відаємо, тільки сам Усевидець зна, перед Ним нічого нема потаєного". Почув це Домитіян, із ревності ярився, від любові ж до дружини своєї сумував і нарікав, та й відійшов печальний. А блаженний Васіян говорив подумки, гадаючи: "Бог жінку ту вибрав Собі на службу і в ярем свій добрий забрав її від чоловіка непокірного та розпутного і довірив її моїй недостойності, щоб турбувався за душу її. Я ж перед багатьма викрив її, і всім про неї звісно учинилося; тепер же, коли знайде її чоловік, із предузятої чеснотливої стежки відверне її і вирве із спасіння, то я винуватий буду в її розпутності!" — і почав щодо того сумувати. Закликав декого із дорадних старців та й каже їм: "Належить нам, братіє, щодо сестри, котра відійшла із монастиря нашого, турботу мати. Хоча і розділена вона є від нашого єства статтю, одначе у зібрання наше вписана. Що ж учинити, щоб боговгідно почате її житя до доброго кінця дійшло, аби колись ворог, котрий завше шукає падіння нашого, не переміг її мужності і не відвернув од іночих подвигів, до любові світу не навернув її, заживши пригідного до того знаряддя, — чоловіка її?"

Так Васіян говорив до братії. Один із них, на ймення Маркел, саном диякон, сказав до преподобного: "В Ємесійському місті, де я народився, є жіночий монастир, в ньому й сестра моя постриглася. Коли велиш, отче, пошли її туди, і так щодо неї твоя печаль відкладеться". Почувши те, блаженний Васіян та інші старці схилилися до Маркелової ради і повеліли пошукати корабля, що плив би у ту країну. І тоді, за Божим уладнанням, знайдено було корабля із Ємесії, котрий куплю чинив у Візантії і повертався знову додому. До того ж бо корабля завели блаженну Матрону і відіслали до Ємесійського монастиря до інокинь-дів, які прийняли її чесно. Живучи ж там чеснотливо у звичайних своїх подвигах, перевищуючи всіх смиренням, мовчанням, постом і неспанням та й усіма іночими трудами, всіх дивувала життям своїм — тож була вона образом жорсткого й бідного шляху, котрий веде до Божого Царства. По тому померла ігуменія, і вибрана була свята Матрона як достойна замість тої, що переставилась, і учинена вона ігуменією, поставлена світити найяснішим добрих діл світлом, ніби свічка у свічнику, відтак добре дбала про спасіння доручених їй сестер.

У той час один чоловік, орючи ниву свою, побачив на одному місці вогонь, що виходив із землі, і не раз те бачив, а багато — через численні дні з'являлося вогненне полум'я від землі, безперестанно виходячи. Пішов той чоловік до міста і звістив єпископу Ємесійському. Єпископ же збагнув, що йдеться про якусь велику річ, узяв своїх клириків і пішов на те місце. І, учинивши молитву, повелів на тому місці розкопати землю. Коли це вчинили, знайшли посудину, яка мала в собі не золото і срібло, але найдорожчу, більше всіх скарбів земних, голову святого Івана Предтечі, хрестителя Господнього. Пройшла про те повсюди слава, і зібралися туди всі люди не тільки із Ємесійського міста, але і з усіх довколишніх міст та сіл. Прийшла і преподобна Матрона із монастиря свого з усіма сестрами поклонитися знайденій голові святого Івана. Виточувала ж та чесна голова добропашне миро, і мазали священики тим миром людей, котрі зібралися. Матрона малу посудинку бажала пронести до свого монастиря для благословення, але народ численний, що прагнув того святого мира, натиснув на неї, аж не могла вона й пройти. Інші, довідавшись, що в неї є святе миро, принуджували її, молячи, щоб ознаменувала їх тим миром, бо не можуть через тісноту дійти до священиків, — що і вчинила з примусу. Трапився там один сліпець, який від народження свого не бачив світу, той молив Матрону, щоб і його святим миром знаменувала. Вона ж помазала йому очі — і тоді прозрів ясно. Те чудо не тільки усі приписували цілющому мирові святому Івана, але й преподобній Матроні, адже були там численні священики, які роздавали людям те святе миро, але жодного руки не могли просвітити очей сліпонародженому. І славлене було в народі чеснотливе життя преподобної Матрони.

Минув достатній час, прочув про неї чоловік її Домитіян і пішов старатливо до Ємесійського міста. Пізнав, що годі ввійти до того дівочого монастиря і побачити свою супряжницю, котрої шукав, бо в того монастиря був такий закон, щоб ніколи не заходила в нього чоловіча стать. Через це замислив хитро дістати те, чого бажав, і умолив якихось мирських жінок, щоб пішли до Матрони та й сказали їй: "Один чоловік, прочувши про твою святиню і досконале в чеснотах життя, прийшов здалеку поклонитися тобі і сподобитися твого благословення та святих твоїх молитов. Учини-бо любов Бога ради і не зневаж того чоловіка, який трудився такий шлях заради тебе, і з благословенням відпусти його". Пішли до Матрони жінки і сказали їй, як навчені були. Блаженна ж Матрона, провідчувши звабу, запитала жінок, як виглядає той чоловік, що послав їх до неї. Вони ж описали подіб'я його, і пізнала свята, що то чоловік її є, та й сказала жінкам: "Перекажіть чоловікові тому, нехай почекає сім днів, і на сьомий день явлюся до нього, і побачить мене, як хоче". Тоді блаженна Матрона, відіславши жінок, почала молитися, щоб покрив її Бог і неявленою учинив чоловікові її. Коли ж настала ніч, узяла милоть волосяну й малу скибку хліба і вийшла, ніхто про це не знав, та й пішла до Єрусалиму.

Домитіян же прочекав сім днів, сподіваючись побачити жадану і забрати її примусом, як супряжену собі законом. На сьомий день знову послав тих жінок до преподобної, просячи, щоб явилася до нього, як обіцяла. І пішли жінки до монастиря, знайшли всіх інокинь, які нарікали й плакали за своєю ігуменією, котра невідь-куди відійшла. І, повернувшись,