Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

й увійде моряк-грек або якийсь інший виплеканий її фантазією привид, і обхопить її руками, і поверне їй те блаженство, яке вона спізнала на палубі пароплава у відкритому морі, завжди шукаючи давню ілюзію в кожному стрічному мужчині, осяяна уявною любов’ю, обманюючи тривоги короткими обіймами, лелітками, що згасали, так і не розпалившись, а коли їй набридло марне чекання й вона відчула, що її душа вкривається лускою, Марія вирішила, що краще залишити цей світ. І з тією◦ж делікатністю та розважливістю, що супроводжували всі її вчинки, вона випила чашку шоколаду.

Найпотаємніше із забуття

Вона дозволила пестити себе — мовчазна, на талії краплі поту, нерухоме тіло пахне паленим цукром, — ніби передчуваючи, що перший-ліпший звук може змусити її поринути в спомини й поглинути все, занапастити цю мить, що в ній він був такий, як усі, випадковий коханець, з яким вона познайомилася вранці, ще один чоловік без минулого, принаджений її русявим волоссям, ластатою шкірою чи дзвінким брязкотом циганських браслетів, ще один стрічний, що причепився до неї на вулиці й знічев’я пішов поруч, теревенячи про погоду або рух транспорту й роззираючись у юрбі, — з трохи силуваною довірливістю, властивою співвітчизникам, коли вони здибаються на чужині; чоловік без жалощів, нарікань чи гріхів, чистий, наче крижинка, чоловік, котрому просто заманулося провести з нею день, тиняючись по книгарнях і парках, п’ючи каву, радіючи випадковому знайомству, розмовляючи про давні уподобання, про те, яке було життя, коли вони обоє росли в тому самому місті, в тому самому кварталі, чотирнадцятилітні… «А◦пам’ятаєш ту зиму, і мокрі від мжички черевики, і обігрівачі? А◦літо і персикові дерева — там, на забороненій батьківщині?» Можливо, вона почувалась якось самотньо чи здогадувалася, що це — нагода покохатися, ні про що одне одного не розпитуючи, тож надвечір, коли вже не було причин блукати просто так, вона взяла його за руку й повела до своєї домівки. Разом з іще кількома вигнанцями вона винаймала брудне помешкання в жовтому будинку, що височів у глибині провулку, заставленого контейнерами для сміття. У вузькій кімнатчині на підлозі лежав укритий смужкуватою ковдрою матрац, тут-таки було кілька полиць, за які правили дошки, покладені на два стоси цеглин, а ще — книжки, афіші, одяг, повішаний на спинку стільця, валіза в кутку. Вона роздяглася без передмов, із виглядом слухняної дівчинки.

Він намагався кохатися з нею. Неквапно ковзав долонями по її тілу, по його западинках і горбочках, без поспіху намацуючи його вигини, розминаючи всю її — піддатливу глину на простирадлі, — поки вона зрештою відкрилася йому і віддалася. Згодом він обережно відсунувся. Пригорнувшись до чоловіка, вона почала знову шукати його ласки, сором’язливо ховаючи від нього обличчя, мацаючи його, торкаючись язиком і пощипуючи. Він лежав із напівзаплющеними очима, мовби хотів забутися, і якийсь час давав робити із собою все, що їй заманеться, аж поки відчув напад чи то туги, чи то сорому й відтрутив її. Вони закурили ще по одній сигареті, вже не почуваючись спільниками, бо зникла та нагальна потреба, що єднала їх упродовж цього дня; тепер у постелі лежали дві безпорадні істоти — поринувши у непам’ять, у жахливу порожнечу стількох несказаних слів. Познайомившись уранці, вони не планували нічого надзвичайного, не претендували на щось особливе — сподівалися лише знайти товариство і трохи втіхи, але тепер, коли опинилися наодинці, їх здолав відчай. «Ми втомилися», — усміхнулася вона, мовби перепрошуючи за відчуженість, що виникла між ними. Намагаючись виграти трохи часу, він обхопив руками обличчя жінки й поцілував її у вії. Вони лежали поруч, узявшись за руки й гомонячи про своє життя у країні, де опинилися випадково, — в цьому зеленому й привітному краю, де обоє однаково залишатимуться завжди чужинцями. Він подумав був, що варто вдягтись і попрощатися, перш ніж жахи, що мучать його, отруять атмосферу їхньої зустрічі, проте аж тепер завважив, яка вона юна й беззахисна, і захотів стати її другом. «Другом, — подумав він. — Не коханцем, а другом, аби інколи проводити разом хвилини дозвілля — без жодних претензій чи зобов’язань, другом, щоб не почуватися самотньо й опиратися страху». Він не наважився ані піти, ані відпустити її руку. Тепле, ніжне почуття, невимовний жаль до себе самого й до неї ятрили йому очі. Фіранка напнулася, наче вітрило, й жінка підвелася, щоб причинити вікно, сподіваючись, що темрява допоможе їм знову відчути бажання бути разом, обійняти одне одного. Але він потребував отієї смужечки світла з вулиці, бо без нього відчував, що знов божеволіє, замкнений у позачасовій безодні своєї дев’яностосантиметрової камери, пропахлої його власними екскрементами. «Не запинай фіранку, я хочу тебе бачити», — збрехав він, бо не наважився зізнатись, як боїться ночі, коли йому знову дошкуляють спрага, пов’язка, що неначе цвяхами впинається в голову, видіння якихось печер і надокучливих привидів. Він не міг заговорити з нею про це, бо в розмові одне тягне за собою інше і зрештою кажеш те, чого казати не хочеш. Вона знову лягла, якось мляво погладила його, провівши пальцями по невеличких рубцях, мовби вивчаючи їх. «Не турбуйся, це звичайні шрами, вони незаразні», — засміявся він, і вона знерухоміла, нашорошилася. Цієї миті він мав◦би сказати їй, що це — не початок нового кохання, навіть не миттєва пристрасть, а просто хвилина перепочинку, безневинна коротка мить, і невдовзі, коли вона засне, він, мовляв, піде геть; він мав◦би сказати їй, що для них не існує ні планів на майбутнє, ні потаємних телефонних дзвінків, вони більше не блукатимуть отак вулицями, взявшись за руки, і не вдаватимуть закоханих. Однак він не міг говорити, голос застряг у нього десь усередині, немов корабельна кітва, що зачепилася за дно. Він розумів, що тоне. Спробував утримати реальність, що вислизала від нього, на чомусь зосередитися — на розкиданій на стільці одежі, стосах книжок на підлозі, мапі Чилі на стіні, прохолоді цієї карибської ночі, глухому шумі, що долинав із вулиці; спробував зосередитися на тілі дівчини, яка лежала поруч, і думати лише про її розкуйовджене волосся, її солодкуватий запах. Він нечутно благав її допомогти йому врятувати ці миті, а тим часом дівчина, вмостившись, наче факір, у ногах постелі, дивилася на нього, і її світлі пипки й пупок теж дивилися на нього, і бачили, як він тремтить, і чули, як цокотять його зуби, а з горла вихоплюється стогін. Чоловік відчував усередині в себе дедалі глухішу тишу, він знав, що душа його розколюється, як це траплялось уже не раз, і припинив опір, і, падаючи у бездонне провалля,