Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

ним за бухту линви. Підкинута, наче після удару потягу, вона менш ніж за три хвилини збагнула різницю між чоловіком-стариганом, якого прибрав Господь, й невситимим грецьким моряком, який кілька тижнів потерпав у океані через погамування плоті. Спантеличена жінка відкрила власні можливості, перестала плакати й попросила ще. Частину ночі вони пізнавали одне одного й розсталися лише тоді, коли почулося виття сирени; її жахливе ревіння, немов при корабельній аварії, розбуркало тишу, в якій плавали риби. Гадаючи, що невтішна матір кинулася в море, служниця зчинила ґвалт, і вся команда, за винятком грека, почала шукати Марію.

Марія зустрічалася з коханцем за снастями щоночі, аж доки пароплав наблизився до Карибського узбережжя, й солодкуваті пахощі квітів і фруктів, що їх доносив легкий вітерець, притлумили почуття. Жінка пристала на пропозицію приятеля залишити корабель, де над нею тяжів привид мертвого сина й де за ними стежили стільки очей, сховала призначені на подорож гроші в нижній спідниці й розпрощалася зі своїм минулим поважної сеньйори. Вони відчепили шлюпку й розчинилися в досвітній імлі, залишивши на борту служницю, цуценят, корову та вбивчу скриню. Чоловік дужими руками моряка веслував до чарівного порту, що виник перед їхніми очима в світанковому промінні, немов видіння з потойбічного світу, зі своїми ранчо, пальмами та барвистими пташками. Там і замешкали двоє втікачів, поки не скінчилися припасені гроші.

Моряк виявився забіякою й п’яницею. Він розмовляв на якомусь жаргоні, якого не розуміли ні Марія, ні тамтешні мешканці, але міг спілкуватися за допомогою міміки й усмішок. Вона жвавішала тільки тоді, коли грек з’являвся й починав практикувати з нею витівки, які опанував у всіх будинках розпусти від Сінгапуру до Вальпараїсо, а решту часу ниділа, прибита смертельною втомою. Омивана вологим кліматом, жінка вигадала любов без партнера, заглиблюючись у запаморочливі терени одна зі сміливістю людини, яка не відає, що таке ризик. Грекові бракувало інтуїції, щоб збагнути, що він відкрив шлюз, де сам був лише знаряддям пізнання; він не міг оцінити дару цієї жінки. Поруч із ним була істота, яка збереглася в лімбі невразливої невинності й з готовністю грайливого цуценяти зважилася дослідити власні чуття, але він не пішов за нею. Доти вона не знала невимушеної втіхи, навіть гадки не мала про її існування, хоча та завжди передчуттям лихоманки вирувала в її крові. Відкривши її, Марія вирішила, що це і є небесне блаженство, яке черниці в школі обіцяли всім добрим дівчаткам у потойбіччі. Марія дуже мало знала світ і не могла відшукати на мапі те місце, але споглядаючи мальви й папуг, вирішила, що вона в раю, й налаштувалася насолодитися ним. Тут її ніхто не знав, вона вперше була полишена на саму себе, далеко від своєї домівки, від нестерпної опіки батьків та братів, від соціального тиску й церковних вуалей, вільна нарешті, щоб втішатися зливою емоцій, яка зароджувалася в її шкірі й проникала крізь кожну пору в найглибші печери її єства, де зривалася водоспадами, знесилюючи її й водночас роблячи щасливою.

Незлобливість Марії, її невразливість перед гріхом чи приниженням зрештою настрашили моряка. Паузи між обіймами робилися тривалішими, його відлучки частішали, між ними запала мовчанка. Грек намагався втекти від цієї жінки з лицем дівчинки, яка весь час кликала його — волога, набубнявіла, охоплена лихоманкою, — певний, що вдова, яку він спокусив у відкритому морі, перетворилася на розпутну павучиху, готову зжерти його, наче муху, коли вони борсалися в ліжку. Він марно шукав розради для свого зневаженого чоловічого достоїнства, бавлячись із повіями, б’ючись на ножах і навкулачки із сутенерами й роблячи ставки на півнячих боях на гроші, що залишалися в нього після гульби. Коли кишені спорожніли, моряк учепився за цей привід, аби зникнути назавжди. Марія терпляче чекала його кілька тижнів. По радіо раз по раз чула, що якогось моряка-француза, який дезертирував з британського судна, або голландця-втікача з португальського зарізали в одному з бандитських кварталів поблизу порту, проте вона не полошилася, бо чекала грека, який ушився з італійського трансатлантичного пароплава. Коли вже не могла витримувати далі лихоманку в тілі й душевну тривогу, вийшла на вулицю просити про розраду першого стрічного. Схопила його за руку й дуже вишукано та чемно попросила, щоб чоловік зробив їй таку ласку й роздягнувся. Незнайомець трохи завагався перед цією дівчиною, яка зовсім не скидалася на тутешніх професіоналок, але її пропозиція була недвозначною, попри незвичну манеру висловлюватися. Він вирішив, що має десять хвилин, щоб розважитися з дівчиною, й пішов за нею, не підозрюючи, що йому доведеться зануритися у вир щирої пристрасті. Здивований і зворушений, він пішов, щоб розповісти про це всім і кожному, залишивши Марії на столі купюру. Невдовзі поприходили інші, принаджені чутками про жінку, здатну продати на якийсь час ілюзію любові. Всі клієнти були задоволені. Так Марія зробилася найзнаменитішою портовою повією, ім’я якої моряки татуювали на руках, аби прославити його в інших морях, поки легенда не обійшла всю планету.

Час, бідність і намагання ошукати зневіру підточили свіжість Марії. Шкіра в неї зробилася брунатною, вона висохла до кісток та ще й для зручності постригла волосся й через це скидалася на в’язня, але зберегла вишукані манери й первісну радість од кожної зустрічі з мужчиною, бо бачила в них не безвісних типів, а відбиток самої себе в обіймах уявного коханця. Стикаючись із дійсністю, жінка не розуміла нікчемного поспіху чергового партнера, бо сама щоразу віддавалася з тією◦ж непохитною любов’ю, випереджаючи, мов зважлива наречена, бажання мужчини. З роками пам’ять у неї ослабла, вона верзла дурниці і на той час, коли перебралася до столиці й замешкала на вулиці Республіки, вже не пам’ятала, що колись була музою-натхненницею багатьох віршів, складених мореплавцями різних народів, і бентежилася, коли хтось спеціально приїздив з порту до міста, щоб пересвідчитися в існуванні жінки, про яку колись чув десь в Азії. Опинившись поруч із цим жалюгідним коником-стрибунцем, цією купою запальних кісток, цією миршавенькою жіночкою й побачивши, що легенда зводиться до уламків, багато хто розвертався й у розгубі йшов геть, але траплялися такі, хто з жалості залишалися. Вони одержували несподіваний приз. Марія запинала цератові штори, й кімната вмить змінювалася. Згодом чоловік ішов зачудований, несучи в собі образ легендарної дівчини, а не немічної старої, якою вона видалася йому спочатку.

Минуле стерлося для Марії — її єдиним виразним спомином залишався страх перед потягами й скринями, — і якби не наполегливість подруг по ремеслу, ніхто◦б не взнав її історії. Вона жила в чеканні миті, коли завіса в кімнаті розсунеться