Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

нездатною роздумувати, зосереджуватися чи гніватися. Відтак вона мала всі передумови, щоб зробитися щасливою, але не такою була її доля. Коли Марії виповнилося шістнадцять років, батьки, яким дуже хотілося передати комусь іншому цю обтяжливу, дещо загальмовану дівчину, надумали видати її заміж, перш ніж дончина врода змарніє, й зупинили свій вибір на такому собі лікареві Геварі, чоловіку відлюдькуватому й мало придатному для подружнього життя, який, проте, був їхнім боржником і не міг довго відмагатися, коли йому запропонували шлюб. Невдовзі справили весілля в родинному колі, як і належить, коли наречена не сповна розуму, а наречений на кілька десятків років старший за неї.

Марія дійшла до шлюбного ложа, маючи мозок маленької дівчинки, хоча тіло її визріло й перетворилося на жіноче. Потяг звів нанівець її природну цікавість, проте не притлумив чуття. Вона знала тільки те, чого навчилася, спостерігаючи в батьковому маєтку худобу: знала, що за допомогою холодної води можна роз’єднати собак під час спарування, що півень настовбурчує пір’я й кукурікає, коли хоче вшкварити курку, однак не відала, як застосувати ці знання. У шлюбну ніч Марія вздріла, що до неї наближається тремтячий стариган у незастебнутому фланелевому халаті з чимось незрозумілим між ногами. Від несподіванки у неї сталося запертя, про яке вона не наважувалася говорити, а коли почала надиматися, наче куля, випила пляшечку Маргаритової води — протизолотушного й відновного засобу, який у великих кількостях діє як проносне, внаслідок чого Марія двадцять два дні не сходила з унітазу й почувалася такою розбитою, що майже втратила деякі життєві органи, але й це не допомогло їй здутися. Невдовзі вона вже не могла застебнути на собі одіж і в належний час народила білявого хлопчика. Провівши місяць у ліжку й п’ючи курячий бульйон і два літри молока на день, вона підвелася з нього така міцна й тямка, як ніколи доти. Здавалося, жінка вилікувалася від свого постійного сомнамбулічного стану й навіть купила собі елегантне вбрання; однак їй так і не вдалося покрасуватися в ньому, бо в сеньйора Гевари стався раптовий напад і він помер, сидячи в їдальні з ложкою супу в руці. Марії довелося вбратися в жалобу й носити капелюшок із вуаллю, поховавши себе живцем у ганчір’яному склепі. Два роки Марія ходила в чорному, шиючи камізельки для робітників і бавлячись зі своїми цуценятами й сином, зачісуючи йому кучері й одягаючи, мов дівчинку, — саме такий він на одній зі знайдених у коробці з-під печива фотографій, де малюк сидить на яскраво освітленій ведмежій шкурі.

Час для вдови зупинився, перетворившись на одну нескінченну мить, повітря в кімнатах застоялося й мало той самий старечий запах, що залишився по її чоловікові. Вона й далі жила в тому домі — віддані служниці дбали про неї, а батьки й брати зблизька наглядали за нею; вони щодня по черзі навідувалися до Марії, щоб перевірити її витрати й прийняти рішення з будь-яких дріб’язкових питань. Змінювалися пори року, з дерев у саду падало листя, влітку знову з’являлися колібрі, а в звичному житті Марії не відбувалося жодних змін. Іноді вона запитувала себе, чому на ній чорне вбрання, бо вже геть забула немічного чоловіка, який кілька разів мляво обіймав її на лляних простирадлах, а потім, розкаявшись у своєму сластолюбстві, вклякав біля ніг Мадонни й шмагав себе батогом. Час від часу вона відкривала шафу, щоб перетрусити гардероб, і не могла втриматися від спокуси скинути чорні вдяганки й потайки приміряти розшиті коштовним камінням сукні, хутрові горжетки, єдвабні туфлі та шевронові рукавички. Дивилася в трюмо й вітала цю вбрану на бал жінку, в якій насилу впізнавала себе.

Після двох років самоти стугін крові, що текла в її тілі, зробився нестерпним. По неділях вона затримувалася в дверях церкви, щоб поглядіти, як крокують чоловіки: її вабили їхні хрипкі голоси, поголені щоки й запах тютюну. Потайки піднімала вуаль і всміхалася їм. Батько та брати це швидко угледіли й, певні, що американська земля згубно впливає на доброчесність удів, на сімейній раді вирішили відправити її до якогось дядечка й тітоньки в Іспанію, де вона, поза сумнівом, буде убезпечена від легковажних намірів, захищена суворими традиціями й владою Церкви. Так розпочалася подорож, що змінила долю дурненької Марії.

Батьки посадили її на трансатлантичний пароплав разом із сином, служницею й цуценятами. Різнорідний багаж, окрім меблів із Маріїної кімнати та її піаніно, складався ще й з корови, яка знаходилася в трюмі, оскільки хлопчика треба було поїти свіжим молоком. Серед численних валіз і коробок із капелюшками пасажирка везла й велику скриню з бронзовими краями та заклепками, де лежали врятовані від нафталіну святкові убори. Батьки не думали, що в домі родичів Марія матиме нагоду їх одягати, але не хотіли з нею сперечатися. Перші три дні зможена морською хворобою мандрівниця не виходила з каюти, але зрештою призвичаїлася до хилитання судна й підвелася. Вона покликала служницю, аби та допомогла розпакувати речі для тривалої подорожі.

Життя Марії було позначене несподіваними нещастями, як отой потяг, що відібрав її дух і повернув у необоротне дитинство. Вона розвішувала одяг у шафі в каюті, коли хлопчик зазирнув у відкриту скриню; в цю мить пароплав сильно хитнуло, важке віко впало і його металевий край відтяв малюкові голівку. Знадобилися троє моряків, які насилу відтягли матір од клятої скрині, та здатна звалити моцаря доза опіуму, щоб нещасна не повиривала собі все волосся й не роздряпала нігтями лице. Вона вила кілька годин, а тоді ввійшла в паморочний стан, погойдуючись з боку на бік, як у ті часи, коли здобула славу пришелепуватої. Капітан пароплава оголосив у гучномовець про нещасний випадок, прочитав коротку заупокійну молитву, після чого наказав загорнути маленьке тільце в державний прапор і викинути за борт, бо вони вже вийшли у відкрите море й не було як зберегти його до ближчого порту.

Через кілька днів після трагедії Марія вперше непевним кроком вийшла на палубу подихати свіжим повітрям. Стояв теплий вечір, і з морської глибіні долинав збуджуючий запах водоростей, мушель, затонулих кораблів, який проник через ніс у її вени й подіяв, мов землетрус. Вона гляділа на обрій, її мозок був вільний від думок, а шкіра наїжачилася з голови до ніг, коли почула наполегливий свист і, озирнувшись, двома поверхами нижче в місячному сяйві завважила постать, що робила їй якісь знаки. Немов у сні, спустилася східцями, підійшла до смаглявого чоловіка, котрий кликав її, покірливо дозволила зняти з себе вуаль і жалобне плаття й пішла з