Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

відпустив останню мотузку, що єднала його з теперішністю. Відчув реміння, що впивалося йому в щиколотки та зап’ястки, а тоді — різкий розряд струму, порвані сухожилки, голоси, що обсипали його лайкою, вимагаючи, аби він назвав імена, і крики — їх неможливо забути — Ани, яку катують поряд, і крики інших, підвішених за руки на подвір’ї.

«Що з тобою, заради Бога, що з тобою?!» — повернув його до дійсності голос Ани. Ні, Ана лишилася там, у болотах Півдня. Йому здалося, ніби це гола незнайомка термосить і кличе його, проте він не міг позбутись видінь, в яких раз по раз змахували батоги й майоріли прапори. Він зіщулився, намагаючись стримати нудоту. Заплакав, згадавши Ану й інших. «Що з тобою?» — дівчина знову, ніби здаля, озвалася до нього. «Нічого, обійми мене!..» — попросив він, і вона боязко наблизилась, обхопила його руками, заколисала, немов дитя, й, поцілувавши в чоло, мовила: «Поплач, поплач». Тоді поклала його долілиць на постіль, а сама простяглася на ньому.

Вони лежали так, обійнявшись, тисячу років, аж поки видіння поволі відступили, й чоловік ніби повернувся до її кімнатчини й відчув, що він, попри все, живий, дихає, серце б’ється, відчув на собі її тіло, її голова лежала в нього на грудях, руки й ноги притислися до його рук і ніг — двоє переляканих сиріт. І цієї миті, мовби здогадавшись про все, вона сказала, що страх сильніший за бажання, за кохання, ненависть, почуття провини, лють, сильніший за вірність. «Страх — це щось всеосяжне», — додала вона, і з її очей на шию йому полилися сльози. І для чоловіка усе спинилося, застигло, все зосередилося на найпотаємнішій рані. Він відчув, що вона — не просто дівчина, здатна кохатися зі співчуття; він відчув, що їй відомо те, що причаїлося по той бік німоти й цілковитої самотності, у тому замкненому просторі, де він сховався від полковника та власної зради, від спомину про Ану Діас та інших виказаних друзів, яких заводили одного за одним із зав’язаними очима. Звідки вона знає про все це?

Жінка підвелася. Її тендітна рука, яка намагалася намацати вимикач, окреслилася на тлі досвітнього туману, що сірів за вікном. Вона ввімкнула світло й зняла один по одному металеві браслети, які нечутно попадали на ковдру. Волосся прикривало половину її обличчя, коли вона простягла до нього руки. На її зап’ястках також біліли шрами. На якусь мить, що тривала, здавалося, цілу вічність, він закляк, втупившись у них, аж поки збагнув усе й побачив її, прив’язаною ременями до залізної решітки, якою пропускали електричний струм, і тоді вони обнялися й заплакали — спраглі злагоди і зізнання, й забороненими словами, обітницями, що їх дають удосвіта, розділили нарешті найпотаємнішу таємницю.

«Маленький Гайдельберг»[9]

Капітан і крихітка Елоїза стільки років танцювали в парі, що досягли досконалості. Кожен міг передчути наступний рух партнера, вгадати мить нового повороту, зрозуміти найслабше стискання руки чи порух ноги. За сорок років вони жодного разу не збилися, рухаючись із бездоганною точністю подружжя, звиклого кохатися й спати разом, притиснувшись одне до одного, й видавалося неймовірним, що ці двоє ніколи не перекинулися жодним словом.

«Маленький Гайдельберг» — розташований на оточеному банановими плантаціями пагорбі, віддалік од столиці, танцювальний салон, де, крім приємної музики й свіжішого, ніж надворі, повітря, відвідувачам пропонують присмачене різними спеціями рагу, що стимулює статевий потяг, — надто збуджуюче в тутешньому спекотному кліматі, але в дусі традицій, які надихнули власника закладу, дона Руперта. До нафтової кризи, коли скрізь панувала ілюзія достатку й фрукти завозилися з інших широт, фірмовою стравою тут був яблучний штрудель, але відтоді як від нафти залишилися тільки купа скам’янілого бруду й спомини про кращі часи, штрудель готують із гуаяви чи манго. Вкриті картатими, зелено-білими скатертинами столи стоять широким колом, залишаючи в центрі простір для танців; на стінах зображені буколічні сценки сільського життя в Альпах — золотокосі пастушки, кремезні хлопці, чисті корови. Музиканти вбрані в короткі штани на тірольських шлейках, шерстяні гетри й фетрові капелюхи, просяклі потом настільки, що втратили первісний вигляд і здаля скидаються на зеленкуваті перуки; оркестр грає на прикрашеному забальзамованим орлом помості — у птаха, як запевняє дон Руперт, час від часу відростають нові пір’їни. Один із музикантів грає на акордеоні, другий — на саксофоні, а третій за допомогою рук і ніг домагається одночасного звучання ударної установки й тарілок. Акордеоніст віртуозно володіє своїм інструментом та ще й співає: в його приємному тенорі вчувається легкий андалуський акцент. Попри безглуздий вигляд такого собі швейцарського шинкаря, він — улюбленець відвідувачок салону, чимало з яких плекають таємну мрію пережити вдвох із ним якусь небезпечну пригоду, приміром, виверження вулкану чи бомбардування, й утішено спустити дух в обіймах цих дужих рук, здатних вичавлювати з акордеона такі розпачливі звуки. Середній вік дам становить сімдесят років, але чуттєвість, яку викликає співак, від того не меншає, просто її огортає солодкий подих смерті. Оркестр працює від заходу сонця до півночі, окрім субот і неділь, коли тут повно туристів і музиканти мусять грати, поки не піде останній клієнт, тобто аж до світанку. Вони виконують лише польки, мазурки, вальси й танці різних регіонів Європи, наче «Маленький Гайдельберг» знаходиться не на Карибському узбережжі, а десь на березі Рейну.

У кухні порядкує донья Бурхель, дружина дона Руперта, чудова господиня, яку мало хто знає особисто, бо її життя минає між каструлями й горами зелені, адже їй доводиться готувати чужоземні страви з місцевих продуктів. Це вона вигадала штрудель із тропічних фруктів і збуджуюче рагу, здатне повернути міць безнадійному тюхтієві. Офіціантками працюють дочки господарів, дві міцні жіночки, від яких пахне корицею, гвоздикою, ваніллю й лимоном, і кілька таких само рум’янощоких місцевих дівчат. Завсідники закладу — іммігранти з Європи, які втекли сюди від якоїсь війни чи бідності, крамарі, селяни, ремісники — люди привітні й прості; можливо, вони не завжди були такими, але з віком набули зичливої чемності розважливих стариків. Чоловіки вбрані в піджаки й метелики, та коли танці й спожите пиво зігрівають їхні душі, вони знімають усе зайве й залишаються в сорочках. Сукні жінок барвисті й старомодні, наче видобуті з привезеної з далекої батьківщини скрині з посагом нареченої. Час від часу тут з’являється ватага агресивно налаштованих підлітків, появі якої передують оглушливе ревіння мотоциклів і брязкіт чобіт, ключів і ланцюжків; вони приходять позбиткуватися над стариками, але інцидент не переходить у сутичку, бо ударник і саксофоніст завжди готові втрутитися й навести лад.