Брем Стокер - Самоцвіт семи зірок, Брем Стокер

власний розсуд наново обшукали гробницю. Аж ось вони вийшли. Один із них, який підіймався перший, на вершині скелі послизнувся і полетів униз. Він одразу ж убився. Другий дістався безпечно. Далі підіймався шейх, а я йшов останнім. Перед тим я поставив на місце камінну плиту, яка затуляла вхід у гробницю. Мені хотілося зберегти її для пізнішого дослідження, якщо я знову повернуся.

Опинившись на свіжому повітрі, я полегшено зітхнув. Я радів навіть тому, що бідолашний араб, який упав зі скелі, лежав на сонці, а не в тій понурій печері. Я вже збирався піти хоч якось поховати його, але шейх послав двох своїх людей, щоб вони про це потурбувалися, а ми вирушили в дорогу.

Того ж вечора, коли ми стали на нічліг, повернувся лише один араб. Він сказав, що його товариша загриз пустельний лев — це сталося після того, як вони поховали небіжчика і завалили його могилу камінням, щоб тіло не викопала звірота.

Згодом я зауважив, як він показує щось коло багаття своїм друзям. Я підійшов ближче і побачив, що це рука мумії: бедуїн сказав, що знайшов її в того, хто впав зі скелі. Так, це була та рука, бо в неї було сім пальців. Той чоловік, напевне, відірвав її від мертвого тіла і збирався використати як амулет чи талісман. Якщо вона й мала якусь чарівну силу, то йому не судилося вже скористатися нею. На тому амулеті лежала печать зловісного мучеництва, бо зап’ястя мертвої руки було геть у крові.

Тої ночі я боявся, щоб на мене не напали, бо якщо так високо цінувалася нещасна мертва рука, то чого ж був тоді вартий рідкісний самоцвіт, який вона охороняла! І хоч про це знав лише шейх, та я підозрював, що він може напасти на мене сонного. Врешті я вирішив, що за першої ж можливості покину цю банду і повернуся додому, спершу до берегів Нілу, тоді вниз за течією до Александрії з іншими провідниками, які не знатимуть, що за речі я везу з собою.

Врешті мене почав огортати сон, і я відчув, що боротися з ним марно. Я дістав Самоцвіт Семи Зірок і стиснув його в долоні. Він сяяв у зоряному світлі й полум’ї багаття, і я не міг не помітити, що на зворотному боці були вирізьблені знаки, які я бачив у гробниці. Отак я й заснув із тим самоцвітом у руці.

Мене розбудило проміння ранкового сонця. Я звівся і роззирнувся довкола. Вогонь погас. У таборі не було нікого, тільки шейх лежав неподалік від мене. Він був мертвий. Його лице було майже чорне, а розплющені очі з жахом вдивлялися в небо, ніби побачили там страшне видіння. Його задушили, бо, оглянувши тіло, я знайшов сліди від пальців на шиї. Я полічив їх — слідів було сім, усі паралельні, крім сліду від великого пальця. Я затремтів, коли пригадав руку мумії з сімома пальцями.

Навіть там, у пустелі, здавалося, була магія!

Коли я нахилився над ним, самоцвіт випав у мене з долоні й ударив його по лобі. Диво дивнеє, в рота у нього бурхнула кров, яка геть залляла камінь. Я перевернув мерця і побачив, що в руці він стискає кривого ножа. Либонь, він збирався мене вбити, коли на нього впала кара людини чи Бога. Я знайшов свій рубін і, не гаючись, покинув це місце. Я йшов і йшов, аж натрапив на якийсь арабський табір в оазі. Люди прихистили мене, і з їхньою допомогою я дістався міста.

Не знаю, що сталося з рукою мумії чи з тими, в кого вона була. Яка боротьба, підозри, нещастя чи жадоба супроводжували її, мені не відомо, але якась причина мала бути, бо ті, в кого була рука, зникли разом із нею. Напевне, вона служить оберегом для якогось пустельного племені.

Тільки-но з’явилась можливість, я одразу ж дослідив Зоряний рубін, бо хотів розібрати, що на ньому написано. Символи, значення яких я так і не збагнув, були такі…»

Двічі, поки я читав цю захопливу історію, мені здалося, ніби сторінками книги пропливає тінь чиєїсь руки. Першого разу я подумав був, що це падає тінь від абажура, але, озирнувшись удруге, побачив руку мумії, яка лежала на столику в протилежному кінці кімнати. Не дивно, що я пов’язав її з цією розповіддю, — поруч зі мною була та рука, про яку писав мандрівник ван Гайн. Я поглянув на ліжко і заспокоївся: доглядальниця сиділа там, як і раніше. Я дивився на книжку, і так багато дивних думок опосіло мене, що запаморочилася голова. Аж усе в мені похололо: на книжку лягла чиясь рука!

— Що вас хвилює? — запитав ніжний мелодійний голос. — Чому ви так вдивляєтесь у книжку? Я вже подумала була, що вас знову охопив транс!

Я аж підскочив. То була міс Трелоні.

— Я читав, — сказав я, оговтавшись, — книжку з бібліотеки, — з цими словами я згорнув її і взяв під пахву. — Я занесу її назад, бо ваш батько, напевне, бажає, щоб усе було на своїх місцях.

Я говорив ухильно, бо не хотів, щоб вона знала, що я читаю, тому вирішив краще не викликати її цікавості, залишаючи книжку тут. Я пішов, але не в бібліотеку — поклав книжку в своїй кімнаті, щоб мати її під рукою вдень, коли висплюсь. Коли я повернувся, сиділка Кеннеді збиралась іти спати, тому ми з міс Трелоні розпочали спостереження. Мені зовсім не хотілось читати, коли вона була зі мною. Ми сиділи поруч і пошепки розмовляли, а час минав, аж я із подивом помітив, що крізь штори пробивається сонячне світло. Те, про що ми говорили, не мало жодного стосунку до хворого, жодного слова не було сказано про Єгипет, мумії чи мертвих, печери чи ватажків бедуїнів. Тепер, коли зійшло сонце, я міг добре роздивитись, що рука Маргарет мала не сім пальців, а п’ять — її рука лежала в моїй долоні.

Вранці з’явився доктор