Брем Стокер - Самоцвіт семи зірок, Брем Стокер

Уславлений автор «Дракули» написав далеко не один готичний роман, а його містичний твір про прокляття єгипетської мумії — «Самоцвіт семи зірок» — свого часу так вразив публіку, що видавець навіть змусив автора переписати похмуру кінцівку, зробити її щасливішою. Ось уже понад століття містична історія про археолога, який заповзявся оживити древню єгипетську мумію цариці Тери, бентежить не одне покоління читачів; роман був чотири рази екранізований і започаткував новий напрямок у ґотичній літературі.

Брем Стокер

Самоцвіт семи зірок

Присвячується Елеонорі та Констанції Гойт

Розділ I

Нічна зустріч

Все здавалося настільки реальним, я й припустити не міг, що це могло статися раніше. Проте кожна подія була чимось передбачуваним, а не новим витком у логічній послідовності подій. Так жартує з нами пам’ять — добре це чи погано, приємно чи болісно, радісно чи сумно. Тим-то й життя наше кисло-солодке, а те, що сталося колись, обертається вічністю.

І знову легкий човен перестав стрімголов линути сонною водою і, зблиснувши краплями на веслах, заплив у прохолодну тінь під плакучими вербами. І я стояв у хисткому човні, а вона сиділа, розгортаючи пальцями в’юнке вербове галуззя, що хльоскало її по обличчі. І знову вода під прозорим плетивом зелені здавалася золотаво-брунатною, а трав’янистий берег набув смарагдової барви. І знову сиділи ми в затінку, а мрійні звуки природи переносили нас у той чарівний і облудний світ, де так легко забути про цей паділ сліз із усіма його бентежними клопотами та ще більш бентежними втіхами.

І в тому блаженному усамітненні, відкинувши всі умовності педантичного і строгого виховання, дівчина знову розповіла мені про те, яка самотність спіткала її в новому житті, як пригнічує всіх у домі велич її батька. Не було ні співчуття, ні довіри, навіть обличчя її батька було таке далеке, як ото здавалося тепер їх давнє сільське життя. І поклав я їй до ніг мою чоловічу мудрість і досвід — моє власне «я» у цьому разі не мало слова, воно лиш підкорилося владному велінню моєї душі. Отак тривало й тривало те сновидіння, в якому ожили і зіллялися минулі дні, що міняються і все ж таки залишаються такими самими, — як ото душа музиканта, вкладена у фугу. І в сні пам’ять раз у раз завмирала.

Здається, справжнього спочинку не буде ніколи. Навіть у раю змій здіймає голову поміж важкого гілля дерева пізнання. Тиша ночі без сновидінь порушується гуркотом снігового обвалу, або шипінням наглої повені, або дзвоном паровоза, який мчить сонним американським містечком, або далеким виляском лопатей на морі… Що б це не було, воно порушує гармонію раю. Зелене шатро над нами, помережане алмазними цятками світла, здається, здригається від ненастанного ляскоту лопатей, а невтомний паровоз, схоже, ніколи не зупиниться…

Аж раптом Брама Сну відчинилася, мій слух прокинувся і насторожився, дошукуючись джерела тривожних звуків. Причина була буденна — до когось грюкали у двері й безнастанно дзвонили.

Я доволі непогано пристосувався до сторонніх звуків у своєму помешканні на Джермін-стріт: мене зазвичай не турбував галас моїх сусідів. Але цей шум був надто вже наполегливим і владним, щоб його ігнорувати, за ним стояло якесь напруження, а може, й потреба. Я поглянув на годинник: була тільки третя ночі, навколо зеленкуватих жалюзі, які затемняли мою кімнату, з’явився блідо-сірий контур. Стало зрозуміло, що стукали і дзвонили в двері нашого будинку.

Я накинув халат і спустився вниз.

Відчинивши двері, я побачив ошатно вбраного грума: одною рукою він завзято тиснув на електричний дзвінок, а другою безперервно гримав кільцем, що висіло на дверях. Навпроти дверей стояла вишукана карета, коні дихали тяжко, як після швидкої їзди. Неподалік зупинився поліцейський із запаленим ліхтарем на поясі, його увагу привернув шум.

— Вибачте, сер, що турбую, — сказав слуга, дістаючи з кишені листа, — проте я отримав терміновий наказ стукати і дзвонити, аж поки хтось не з’явиться. Дозвольте запитати, чи тут живе містер Малкольм Росс?

— Я — Малкольм Росс.

— Тоді для вас і цей лист, і карета, сер!

З дивною цікавістю я взяв листа, якого він мені простягнув. Звісно, як адвокату мені час від часу траплялись дивні ситуації, в тому числі й несподівані виклики, але такого ще не було. Я відступив у вестибюль, причинив двері й увімкнув світло. Лист був написаний незнайомим жіночим почерком.

Ви обіцяли допомогти мені, якщо буде потрібно, і я певна, казали ви це серйозно. Цей час настав скоріше, ніж я сподівалася. Зі мною сталося лихо, і я не знаю куди й до кого звернутися. Мого батька намагалися вбити, та, дякувати Богу, він іще живий.

Але він не приходив до тями. Ми викликали лікарів та поліцію, але тут немає нікого, кому я могла б довіритися. Приїжджайте відразу, якщо зможете, і… пробачте. Напевне, аж потім я зрозумію, що накоїла своїм проханням, але зараз не можу думати. Приїжджайте! Приїжджайте одразу!

Біль і захват боролися в мені, коли я читав, але найголовнішою була єдина думка: вона в біді — й покликала мене… мене! Мій сон про неї все-таки мав якусь причину.

— Чекайте! — гукнув я візникові.— Буду за хвилину!

І кинувся нагору.

За кілька хвилин ми вже щодуху мчали вулицею. Був базарний ранок, і коли ми дістались Пікадиллі, нас затримали сільські вози, проте решта дороги була вільною, і ми проїхали її швидко. Я попросив грума