Брем Стокер - Самоцвіт семи зірок, Брем Стокер

їхні страхи розвіялися. Тоді вони розповіли мені, що у давні часи, „мільйони мільйонів років тому“, там був похований великий маг. Вони не знали його імені, наполягаючи до останнього, що імені не було і що кожен, хто назве його, буде потроху марніти і по смерті від нього не залишиться нічого, що могло б воскреснути в потойбічному світі. Проходячи через долину, вони збилися докупи, поспішаючи поперед мене. Ніхто не насмілився відстати. Вони пояснили це тим, що у Мага довгі руки й останнім іти небезпечно. Це мене мало втішало, бо в такій ситуації я був змушений зайняти це почесне місце.

В найвужчій частині долини з південного боку нависала велика скеля з гладенькою поверхнею. На ній були вирізьблені кабалістичні знаки, багато фігур людей і тварин, риб, плазунів і птахів, а ще сонце і зірки. Деякі знаки були у вигляді рук і ніг, пальців, очей, вух і губ. Таємничі символи, які здивують ангела-реєстратора в Судний день.

Скеля вказувала точно на північ. У ній було щось таке дивне і таке відмінне від інших різьблених каменів, які я бачив до того, що я оголосив зупинку і цілий день розглядав ту скелю крізь підзорну трубу. Єгиптяни з моєї групи були жахливо налякані й усілякими спробами намагались змусити мене продовжити шлях. Я був там до вечора, але мені не вдалося віднайти входу в якусь гробницю.

До того часу люди ледь не збунтувалися, і я був змушений покинути долину. Але подумки я вирішив відкрити поховання і дослідити його. З цією метою я подався в гори і зустрівся з арабським шейхом, який бажав прислужитися мені. Араби не були зв’язані забобонними страхами, як єгиптяни; шейх Абу Сам і його послідовники хотіли взяти участь у дослідженнях.

Коли я повернувся з бедуїнами в долину, то спробував вилізти на скелю, але мені це не вдалося, бо вона була гладенька. Камінь був відшліфований людьми. Були там і східці колись, та на камені лишилися тільки сліди від них.

Драбини в мене не було, тож я виліз на скелю. Звідти мене спустили на мотузках, я знайшов-таки вхід, але він був затулений масивною кам’яною плитою. Вона була врізана в скелю на висоті понад сто футів і була припасована з такою неймовірною щільністю, що я навіть ножа не міг застромити в шпарину. Але я доклав чимало зусиль і після багатьох важких ударів мені вдалось відкрити шлях у гробницю. Кам’яні двері впали у прохід, і я переступив через них, заходячи досередини.

Гробниця була створена в стилі найкращих єгипетських поховань, із камерою і шахтою, яка вела вниз до коридору і закінчувалась кімнатою для мумії. В ній була таблиця з малюнками, та їх не вдалося прочитати.

Стіни камери й хідника теж були вкриті дивними письменами. В гробниці стояла величезна кам’яна труна. Арабський шейх і двоє його супутників спробували зняти віко із саркофага. Вони страшенно дивувалися: оце поталанило, казали вони, таке нечасто трапляється. Вони так безцеремонно поводилися з домовиною, що могли б розтрощити її, якби вона не була такою міцною. Це тривожило мене, бо саркофаг був виготовлений із рідкісного каменю, і я шкодував, що не можу його забрати.

В саркофазі була мумія жінки, оповита великою кількістю полотняних бинтів. Одна рука лежала вздовж грудей і не була обгорнута полотном — у мумій, які я бачив, руки і ноги були оповиті бинтами, а поверх тіла лежали дерев’яні кінцівки, розфарбовані так, щоб нагадувати руки і ноги.

Але на цю руку було дивно дивитись, бо вона була матово-біла з відтінком слонової кістки, яка довго пролежала просто неба. Шкіра й нігті були цілі та неушкоджені, ніби тіло поховали лише минулої ночі. Я торкнувся руки — вона була гнучка, майже як жива, хоча і заклякла, наче руки факірів, яких я бачив в Індії. Ще одним дивом було те, що на цій стародавній руці було сім пальців — усі тонкі, довгі й надзвичайно гарні. Доторкнувшись до неї, я аж затремтів — вона пролежала тисячоліття й усе ще нагадувала живе тіло.

Під рукою лежав величезний рубін, що барвою скидався на кров, осяяну сонцем. Але дивом був не розмір і не колір, а те, що сяяли в глибині того каменя сім зірок, і в кожної з них було сім променів. Цей камінь просто-таки приголомшив мене, я стояв і дивився на нього, мов на голову Медузи Горгони, яка всіх обертала на камінь своїм поглядом. Мене охопило нестерпне бажання піти геть, те саме відчували й араби, тож, забравши самоцвіт і ще декілька коштовностей, ми мерщій подалися надвір.

Може, я б лишився тут, але раптом усвідомив, що перебуваю у відлюдному місці з незнайомими людьми, у гробниці, де в разі чого ніхто не знайшов би мене. Я поклав собі, що повернуся сюди, але не в такому драпіжному товаристві: гробницю треба було ретельно оглянути, бо там було чимало чудернацьких речей, у тому числі й скринька незвичної форми з якогось невідомого каменю, в якій теж могли бути коштовності.

Була там іще одна, простіша домовина, виготовлена з дуже твердого бурого залізняку, але віко було зацементоване смолою чи гіпсом. Мої супутники-араби так наполягали на тому, щоб її відкрити, що я погодився. Але їхні надії не виправдалися: всередині стояли чотири глеки. Один із них мав форму людської голови, другий — собаки, третій — шакала і четвертий — яструба. Мені вже до цього було відомо, що такі глеки використовувалися для зберігання нутрощів і інших органів муміфікованого небіжчика, але відкривши їх — а це було легко, бо вони були скріплені тонким, хоч і неушкодженим шаром воску, — ми виявили, що в них була лише олія.

Бедуїни застромили в них руки, та скарбів там не було. Жадібні погляди арабів попередили мене про небезпеку, і я постарався викликати в них забобонні страхи, які подіяли на цих людей. Ватажок бедуїнів спустився з камери і подав знак, щоб нас підіймали, а я, не гаючись, пішов за ним. Інші з’явилися не відразу: боюсь, вони на