Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

Лорі юшила кров, а кісточки на правій руці були розбиті. Він постояв хвилину чи дві, байдуже дивлячись на гурт, що зібрався навколо сходів. Розі дивилася на нього, так само байдуже, як і він, але він її не помітив.

А тоді, певно, йому заболіла рука, бо він на неї глянув і, дивлячись униз, побачив свою сорочку, що на ньому буквально висіла клаптями. Справа вона була роздерта по шитому, й на спині теж розірвана. Лорі підняв її за краї, трохи крутячись, оглядаючи шкоду, і я побачила його спину й бік, і ребра, схожі на дошку для прання. Спина була всіяна рубцями. Маленькими увігнутими рубцями, що скидалися на невеличкі підківки. Деякі червоніли й виступали, інші були білі, пласкі й тьмяні. Уся його спина була вкрита ними, всі однакової форми, як перекинута набік літера U. А тоді Лорі стулив докупи шматки, розірвані вздовж шва, незграбно заправив сорочку в джинси, не рухаючи правою рукою, і рубці зникли з-перед очей.

Коли з’явилася міс Керрінгтон, він саме закінчив. Вона стала у дверях, дивлячись на нього, а тоді раптом ніби помітила нас.

– Я вас відпускаю, – сказала вона нам. – Можете йти додому. З Алексом усе гаразд – лікар уже їде. Можете всі йти додому.

А тоді знову глянула повз нас на Лорі. Вона мала стривожений вигляд. Не думаю, що Лорі раніше встрявав у бійку. Він не користувався популярністю серед інших хлопців, але вони до нього не задиралися, а, швидше, обминали. Як я вже розповідала, щось таке було в його очах.

Міс Керрінгтон мовила:

– Зайди, Лорі. Хочу з тобою поговорити.

Лорі обернувся й пішов геть.

Я не знаю, що спричинило ту сутичку, хоч і не маю сумніву, що почав її Алекс Кірбі. У нього був зламаний ніс і трохи відірване вухо. Він повернувся до школи наступного дня з бридким швом чорною ниткою, яким йому те вухо пришили.

Лорі не повернувся взагалі.

А стосовно того, що я побачила, – ну, я не знала, що то були за підківки, ті рубці. Вони не мали значення, не мали ваги. Навіть якби знала, що відбувалося тієї осені на фермі Паїв, навряд чи я змогла б додати два і два. Того року я мало що сприймала.

Отож я нікому не розповіла про рубці. І, звісно, вже ніяк не дізнатися, чи змінилося б щось, якби розповіла.

Глава 12

11-те жовтня, неділя

Люба тьотю Енні,

Як поживаєте? Сподіваюся що добре. У нас усе добре. У Бо все добре. Міс Керрінгтон приходила. Місіс Мітчел приходила принисла тушковане м’ясо. Місіс Стенович приходила принисла періг.

З любоф’ю,

Кейт.

18-те жовтня, неділя

Люба тьотю Енні,

Як поживаєте? Сподіваюся, що добре. У нас все добре. Місіс Стенович приходила принисла курча. Місіс Тедвортс приходила принисла шинку.

З любоф’ю

Кейт.

Ці листи тепер у мене. Тітка Енні померла від раку рік тому, й після її смерті дядько Вільям надіслав їх мені. Мене розчулило, що тітка зберегла ті листи, особливо враховуючи їхню безстильність та беззмістовність. За кілька років їх назбиралася ціла коробка, і коли я переглянула кілька з найперших, подумала: «Боже правий, вони ж зовсім ні про що». А коли ще раз перебрала, намагаючись уявити, як їх читала тітка Енні, як вона розгортала невеликі записочки з нерівними окрайками, поправляла окуляри й розбирала мої кривульки, то збагнула – якщо шукати, то, певно, можна знайти між рядків розраду.

Насамперед, так вона знала, що ми не голодуємо й що громада про нас не забула. Що я була здорова, раз змогла сісти й написати листа, а Люк з Меттом – достатньо організовані, щоб його відіслати. Те, що я писала кожнісінької неділі, вказувало – у нас є режим, а тітка Енні належала до тих, хто режим дуже поважає. А ще вряди-годи бували справжні новини:

15-те листопада, неділя

Люба тьотю Енні,

Як поживаєте? Сподіваюся, що добре. У нас усе добре. У Бо все добре. Містер Тьортл сламав ногу бо впав іс даху там у демарі була мердва ворона й він по неї поліс. Місіс Стенович приходила принисла рисовий пудинг і сказала що міс Керрінгтон сказала що Лорі має повернутися до школи а містер Пай нагрубіянив. Місіс Лукас приходила принисла огірки й горошок. Вчора вночі йшов сніг.

З любоф’ю,

Кейт.

Говорячи про їжу: не знаю, чи то парафіянки встановили чергу, чи кожна вирішила за себе, але раз на кілька днів нам заносили чимало продуктів. Або ж їх залишали на порозі зранку, або ж зі схилу скочувалася вантажівка, і якась із десяти фермерських дружин вистрибувала з каструлею, що її тримала під пахвою. «Ось, держи, люба, – проїжджали повз. Поставте в піч на двадцять хвилин, має вистачити на двічі. Як у вас справи? Матір Божа, тільки подивіться на Бо! Як вона виросла!».

Надовго вони не затримувались. Думаю, не знали, як поводитися поряд з Люком. Якби він був дівчиною, або молодшим, або не аж так налаштований справлятися з усім самотужки, може, вони б присідали погомоніти й у розмові давали б дуже корисні поради. Але Люк був Люк, отож вони вручали принесені гостинці, тактовно не оглядаючись на безлад, і йшли.

Серед цих тактовних візитів траплялися винятки. Місіс Стенович приїжджала щонайменше двічі на тиждень, викочувалася з-за керма битої чоловікової вантажівки, засапано піднімалася сходами до вхідних дверей з двома буханцями хліба, що колихалися, покладені на велетенське відро кукурудзи, або ж зі свинячою ногою, що стриміла з-під однієї руки, й торбою картоплі – з-під іншої. Вона стояла посеред кухонного безладу: ноги на ширину плечей, груди під кофтою схвильовано колишуться, волосся зібране на потилиці у ґульку, ніби знала, що Ісусові байдуже, який у неї вигляд, і роззиралася навкруги, доки її підборіддя тремтіло від схвилювання.

Власне, через чутливість вона не наважувалася зробити Люкові зауваження, але на її обличчі все було написано. А якщо їй потрапляли на очі Бо чи я, то це схвилювання переливалося за край.

– Моя солоденька, моя дорогенька (притискає мене до грудей. Тільки мене – після першого разу вона більше не поривалася обіймати Бо), ми маємо докладати зусиль, щоб змиритися з воленькою Господа нашого, але часом це тяжко, тяжко побачити в його діяннях сенс, тяжко побачити мету.

Часом мені здавалося, що я вчувала в її голосі надрив, ніби вона насправді говорила не до мене, а до когось, кого не видно, але хто міг її чути.