Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

додому. Щоразу, як шкільний автобус запізнювався, я починала уявляти аварії: ще один лісовоз, автобус лежить на боці, всюди тіла, Метт мертвий. Але раптом він з’явився, простуючи вниз доріжкою і тримаючи під пахвою книжки. Він побачив Люка й міс Керрінгтон і підійшов долучитися до розмови. Я побачила, як міс Керрінгтон озирнулася й усміхнулася до нього, й почекала, доки він підійде. Поряд з ними вона мала дивний вигляд. Не вірилося, що вона – вчителька; хлопці були куди більші за неї, особливо Люк, і вона не здавалася аж так набагато старшою за них.

Міс Керрінгтон щось сказала, й Метт кивнув. Слухаючи, Метт спостерігав за виразом її обличчя, а тоді втупився в землю. Він переклав книжки під іншу руку, повільно киваючи, не підводячи голови. Міс Керрінгтон злегка махнула руками, Метт глянув на неї й слабко всміхнувся. Нічиє обличчя я не знала так, як Меттове; у його посмішці була дрібка стурбованості, тож я запідозрила, що розмовляють вони про мене. Що вони говорили? Я зробила щось не так у школі? Мій шлунок скрутила тривога. Міс Керрінгтон декілька разів м’яко робила мені зауваження за неуважність. Вони це обговорювали? Люку буде байдуже – він і сам ніколи не відрізнявся уважністю. Але Метт… я не боялася, що він на мене сердитиметься, але боялася його розчарувати або бути не такою розумною, як він хотів би, щоб я була.

Міс Керрінгтон ще щось сказала, й вони обидва на неї глянули, а тоді обидва щось відповіли, а вона всміхнулася, обернулася й пішла до дороги. Метт і Люк пішли до будинку, розмовляючи, з опущеними головами.

– Гаразд, я вже побіжу в магазин. Уже спізнився, – сказав Люк, коли вони увійшли. – Можеш дорозвішувати підгузки? Коли вона прийшла, мені ще залишалась половина.

– Звісно, авжеж. – Метт кинув книжки на стіл і всміхнувся нам із Бо. – Добридень, панночки, – сказав він. – Як минув ваш день?

Бо відривала шматочки хліба й клала їх до рота. Її підборіддя рухалося вгору-вниз від швидкого жування, але вона широко всміхнулася Меттові й помахала йому скоринкою. З неї посипалися на підлогу крихти.

– Я пішов, – оголосив Люк. Він узяв ключі від авто з підвіконня і вийшов, грюкнувши дверима.

Метт оперся на підвіконня, оглядаючи безлад. За хвилю він сказав:

– Я розповім вам, панянки, в чому наша проблема. Проблема в тому, що Бо вправніше робить безлад, ніж Люк його прибирає. У цьому проблема, якщо коротко.

Ці слова прозвучали як жарт, але хаос його непокоїв. Думаю, він бачив у ньому певний символізм – коли у будинку був безлад, то безлад і в нашому житті. Я визнаю важливість його страху, що Люків великий план провалиться. Люк дивився на це інакше. Ну, безлад і безлад, то й що – такий був його погляд.

Але тоді мені до всього цього було байдуже.

Я запитала:

– Чому приходила міс Керрінгтон?

– Та просто поцікавитися, як ми тут. Ну, знаєш, як усі приходять. З її боку це було люб’язно, пройшла такий довгий шлях, правда ж?

Він почав збирати каструлі й долонею забирав з їхніх денець сміття, перш ніж складати їх у стос.

– Вона говорила про мене?

– Звісно. Вона говорила про всіх нас.

– Так, але саме про мене? Що вона про мене сказала?

Мої губи тремтіли. Я намагалася міцно їх стулити, але вони все одно тремтіли. Метт уважно на мене глянув, поставив каструлі на стіл, ступив до мене крок, оминаючи Бо, яка пальцем ноги втоптувала крихти у підлогу, і з докором смикнув мене за кіску.

– Гей! Чого ти так засмучуєшся? Поганого вона нічого про тебе не сказала.

– Тоді що?

Він притлумив зітхання і я, окрім усього, стала боятися, що роблю його ще втомленішим і нерадіснішим, ніж він уже був.

– Вона сказала, що часом ти буваєш тиха, Кейт. І все, чесно. І в цьому немає нічого поганого. Нічого поганого немає в тому, щоб бути тихою. Насправді, це навіть добре. Мені подобаються тихенькі жінки. – Він нахмурився на Бо. – Ти слухаєш, Бо? Мені подобаються тихенькі жінки. А від голосних у всіх їде дах.

Уночі я лежала в ліжку й слухала крики диких гусей, що пролітали над будинком. Удень і вночі десятки тисяч пташок відлітали довгими нерівними ключами, підганяючи одна одну різкими, тужними криками. Полишали нас на зиму.

* * *

Думаю, приблизно тоді на шкільному подвір’ї сталася бійка. На тому подвір’ї бійки траплялися часто – хлопці завжди будуть хлопцями, але та була жорстокіша за інші.

Усе сталося у проліску, що обрамляв територію школи, далеко за курним, вкритим колючками бейсбольним майданчиком. Якби ближче й на більш відкритій території, то міс Керрінгтон побачила б її швидше й припинила б. А так бійку помітили нескоро. В той час хлопці грали в бейсбол; кілька з них побачили, що щось відбувається, й шмигнули подивитися. Їхню зграю зауважили старші дівчата, що зібралися разом на розі школи й спостерігали за хлопцями здалеку, замовкли й стояли, дивлячись у напрямку дерев. Своєю чергою, їх помітили кілька менших дівчаток, що стрибали через скакалку на невеликому вимощеному майданчику побіля шкільних сходів, і нарешті міс Керрінгтон, яка сиділа на тих сходах, перевіряючи диктанти, й раптом усвідомила, що навколо тихо.

Вона підвелася, якусь хвилю дивилася на дерева й швидко до них пішла. Вигулькнув хлопчик, він біг. Ми бачили, як він махав руками, й міс Керрінгтон теж кинулася бігти. Її довга спідниця розвівалася. Вона зникла поміж дерев, а ми стояли, чекаючи й не знаючи, що відбувається.

А тоді міс Керрінгтон знову з’явилася, широким кроком вона йшла до школи, супроводжувана двома хлопцями, що напіввели-напівнесли третього. Третій був заляпаний кров’ю. Кров текла з його носа, рота, вух, стікала шиєю, просочувала сорочку. Міс Керрінгтон, бліда, мов скатертина, пройшла повз нас. Вона кинула:

– Заносьте його всередину, – й увійшла в приміщення школи.

Поранений хлопець був Алекс Кірбі, син фермера й першорядний задирака.

Прийшли решта хлопців, оглядаючись через плечі на відсталого, що йшов повільно, маніристо, й теж мав на собі плями крові. На їхніх обличчях були написані шаноба й страх. Відсталий був Лорі Пай.

Інші хлопці згуртувалися з дівчатами біля сходів. Лорі зупинився неподалік. Я спостерігала за ним. Я стояла біля стіни, там, де стояла ввесь час, спостерігаючи, як дівчатка стрибали через скакалку. (Того року я за всім тільки спостерігала. Розі Пай теж стояла біля тієї стіни – вона тільки спостерігала завжди, але наша відлюдність нас не об’єднала.)

Із носа