Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

179
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 38
Перейти на сторінку:
Ни­ми­до­рi знов прис­нив­ся сон, нi­би во­на блу­кає з Ми­ко­лою вно­чi по яко­мусь ши­ро­ко­му сте­пу. Все не­бо вкри­те чор­ни­ми хма­ра­ми. Над­во­рi душ­но, як у пек­лi, а на всьому не­бi блис­кає страш­на блис­кав­ка й гри­мить грiм без­пе­рес­тан­ку, не­на­че в го­ро­би­ну нiч. По один бiк блис­не блис­кав­ка чер­во­ним свi­том, i во­на ба­чить Ми­ко­ли не ли­це все чер­во­не, не­на­че з роз­пе­че­но­го за­лi­за; з дру­го­го бо­ку миг­не зе­ле­на блис­кав­ка, i Ми­ко­ли­не ли­це стає зе­ле­не, не­на­че в утоп­ле­ни­ка; то знов миг­не во­гонь яс­ний, як свiт сон­ця, i пе­ред нею май­не мо­ло­де, пиш­не па­ру­бо­че Ми­ко­ли­не ли­це з рум'яни­ми що­ка­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Ни­ми­до­рi ста­ло страш­но. По всьому не­бi на­че лi­та­ють ог­не­нi змiї; все не­бо нi­би трiс­кається од вер­ху до са­мо­го ни­зу i вздовж, i впо­пе­рек, а навк­ру­ги ши­ро­кий без кiн­ця степ: нi­де не вид­но нi де­рев­ця, нi ха­ти­ни. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред ни­ми за­шу­мi­ла по ка­мiн­нi рiч­ка. Не­бо по­се­ре­ди­нi про­ло­ми­лось, i звiд­тiль зiй­шло сон­це се­ред не­ба. Во­на по­ба­чи­ла за рiч­кою на го­рi пиш­ний са­док, де мiж зе­ле­ни­ми яб­лу­ня­ми рос­ло де­ре­во з зо­ло­ти­ми яб­лу­ка­ми, де на де­ре­вi шу­га­ли й спi­ва­ли рай­ськi пти­цi в зо­ло­то­му пiр'ї, з зо­ло­ти­ми вiн­ця­ми на го­ло­вах, з па­ви­ни­ми дов­ги­ми хвос­та­ми. Во­да шу­мить мiж ка­мiн­ням, пiд­ки­дає вго­ру хви­лi, а з ка­ме­ня на ка­мiнь ле­жать хист­кi кла­доч­ки. Ми­ко­ла пi­шов упе­ред i по­вiв її за ру­ку. Во­на гля­ну­ла на­низ на страш­ний шум, i в неї го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Заг­ри­мiв страш­ний грiм. Сон­це впа­ло з не­ба в рiч­ку. А блис­кав­ка все бi­гає по не­бi. Ни­ми­до­ра про­ки­ну­лась i вся тру­си­лась, нi­би в про­пас­ни­цi.

- Дочко моя, знов ме­нi снив­ся твiй батько i так страш­но!.. - ка­за­ла Ни­ми­до­ра доч­цi, i од то­го ча­су во­на ста­ла жу­риться i вда­лась в сум та ту­гу.


Тим ча­сом в на­ро­дi пiш­ла чут­ка, пiш­ла й по­ко­ти­лась по се­лах, як грiм по не­бу: то бу­ла чут­ка про во­лю. На­род за­шу­мiв, як бiр в не­го­ду. Вста­ла, нi­би з до­мо­ви­ни, чут­ка про ко­зач­чи­ну. В Ва­силькiв­щи­нi й Ка­нiв­щи­нi схо­пив­ся бунт, як по­же­жа се­ред но­чi. На­род пiд­няв­ся й пi­шов ва­та­га­ми од се­ла до се­ла, нi­би хо­тiв знай­ти ско­рi­ше во­лю. Всi за­пи­су­ва­лись в ко­за­ки, бо го­во­ри­ли, хто за­пи­шеться в ко­за­ки, той не ро­би­ти­ме пан­щи­ни. Десь узя­лась звiст­ка, що во­ля вже прий­шла од ца­ря, та її хо­ва­ють од на­ро­ду по­пи, бо дер­жать ру­ку за па­на­ми. На­род по­чав прис­та­ва­ти до по­пiв, щоб во­ни чи­та­ли на­ро­до­вi во­лю, по­ча­ли зну­ща­тись над ни­ми, му­чи­ти їх.


Та чут­ка, як хви­ля на мо­рi, звiд­кiльсь пiш­ла скрiзь i дiй­шла й до Вер­бiв­ки. На­род за­го­мо­нiв по яр­мар­ках i роз­во­зив го­мiн по се­лах. Ни­ми­до­ра по­ве­се­лi­ша­ла. Во­на ду­ма­ла, що от-от Ми­ко­ла по­чує про во­лю й, мо­же, вер­неться в Вер­бiв­ку.


- Господи, ко­ли б ме­нi по­жи­ти на свi­тi хоч рiк. Я знаю, що Ми­ко­ла вер­неться, по­чув­ши про во­лю, i поп­ро­щається зо мною на цiм свi­тi за свою про­ви­ну, - го­во­ри­ла Ни­ми­до­ра.


Цвiли сад­ки i одц­вi­та­лись, а Ми­ко­ла не вер­тав­ся. Вже зе­ле­не жи­то по­ча­ло по­ло­вiть, а йо­го не бу­ло. Ни­ми­до­ра по­ча­­ла сла­бу­вать i за­ле­жу­ва­тись. Нас­та­ла пет­рiв­ка. Ни­ми­до­ра на­си­лу од­го­вi­лась. Вже її на­си­лу но­си­ли но­ги. Во­на зсо­х­ла, зв'яла; ли­це по­мор­щи­лось i по­тем­нi­ло; тiльки тем­нi очi бли­ща­ли мiж жов­ти­ми зморш­ка­ми.


Раз Ни­ми­до­ра си­дi­ла ко­ло вiк­на й ди­ви­лась в од­чи­не­ну ква­тир­ку. В сад­ку зе­ле­нi­ли виш­нi й гру­шi, ще­бе­та­ли со­ло­вей­ки, а в да­ле­ко­му лу­зi мiж вер­ба­ми ку­ва­ла зо­зу­ля. Ко­ли це проз са­мий її вид пурх­ну­ла в ква­тир­ку лас­тiв­ка, пок­ру­ти­лась у ха­тi кру­гом стiн, сi­ла на об­раз, по­ще­бе­та­ла, зня­лась, знов пурх­ну­ла на­зад в ква­тир­ку i схо­ва­лась в виш­нях.


- Це вже моя смерть при­хо­ди­ла по ме­не! Це не­дур­но при­ле­тi­ла в ха­ту лас­тiв­ка, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра доч­цi.


Через тиж­день Ни­ми­до­ра ляг­ла i бiльше вже не вста­ва­ла, її зда­ви­ло в гру­дях, i в неї не ста­ло ду­ху ди­хать. Во­на все прис­лу­ха­лась, чи не йде Ми­ко­ла. По­си­ла­ла Люб­ку за двiр виг­ля­дать та все три­во­жи­лась, як со­ба­ки гав­ка­ли над­во­рi.


- Пiди, доч­ко, од­чи­няй во­ро­та; батько прий­шов, щоб поп­ро­­щаться за свiй грiх. Щось зас­ту­го­нi­ло ко­ло во­рiт, - ка­за­ла нi­би че­рез сон Ни­ми­до­ра, лед­ве розп­лю­щу­ючи вiї й вi­ка.


Любка ви­хо­ди­ла на под­вiр'я i знов вер­та­лась до ха­ти. Ни­ми­до­ра на­си­лу зво­ди­ла дух.


- Любко, чи не прий­шов батько? Ме­нi здається, що я чу­ла йо­го го­лос за вiк­ном, - ска­за­ла, як че­рез сон, Ни­ми­до­ра.


- Нi, ма­мо! бог з ва­ми. То со­ло­вей­ки ще­бе­чуть в сад­ку, - про­мо­ви­ла Люб­ка.


- Якби вiн прий­шов, ме­нi бу­ла б, мо­же, по­лег­кiсть, - ска­за­ла во­на.


Нимидора не по­ба­чи­ла Ми­ко­ли й пе­ред смер­тю. Во­на вме­р­ла без­та­лан­ною, як i ро­ди­лась без­та­лан­ною. Су­сi­ди за­­вер­тi­ли їй го­ло­ву на­мiт­кою й пок­ла­ли на ла­вi. Ни­ми­до­ра ле­жа­ла жов­та, як вiск. Су­сi­ди вхо­ди­ли й ви­хо­ди­ли, а Люб­ка го­ло­си­ла над ма­тiр'ю, при­пав­ши до неї. Во­на так гар­но пла­­ка­ла, що всi мо­ло­ди­цi в ха­тi пла­ка­ли вку­пi з нею.


- Ненько моя, го­луб­ко моя! На­що ж ти ме­не так ра­но по­ки­даєш? Чи я ж те­бе не лю­би­ла, чи я то­бi не го­ди­ла? Чи я ра­но не вста­ва­ла, чи я те­бе не дог­ля­да­ла, що ти ме­не на­вi­ки по­ки­даєш?


Ненько моя, лас­тiв­ко моя! Десь ти ба­га­то го­ря заз­на­ла, десь ти ба­га­то слiз ви­ли­ла, що не схо­тi­ла на цiм свi­тi жи­ти, та по­ли­ну­ла, як си­ва зо­зу­ля, в да­ле­ку сто­ро­ноньку. Ко­ли ж те­бе, моя ма­тiн­ко, до­жи­дать в гос­тi? Чи гли­бо­ки­ми снi­га­ми, чи зе­ле­ни­ми лу­га­ми, чи бi­ли­ми виш­не­ви­ми сад­ка­ми?


Матусю моя, ле­бi­донько моя! Звiд­кiль те­бе жда­ти, звiд­кiль виг­ля­дать? Чи з за­хо­ду, чи з схо­ду, чи з-за синього мо­ря, чи з ши­ро­ко­го сте­пу? Чи при­бу­деш до ме­не, моя ма­тiн­ко, бист­рою рiч­кою, чи буй­ним вiт­ром, чи дрiб­ним до­щем, чи бi­лою хма­рою; чи при­ли­неш до ме­не си­вою зо­зу­лею та за­куєш в виш­не­во­му са­доч­ку?


Ненько моя, лас­тi­воч­ко, зо­ло­те на­сiн­няч­ко! Де ж те­бе по­сiю, моя ма­тiн­ко рiд­на? Чи в синьому не­бi, чи в зе­ле­но­му лу­зi, чи в виш­не­во­му са­доч­ку? Чи зiй­деш ти зiр­кою на не­бi, чи ро­зiв'єшся пов­ною ро­жею в са­доч­ку?



Всi мо­ло­ди­цi пла­ка­ли й ка­за­ли, що нiх­то в цi­ло­му се­лi не вмiє так гар­но го­ло­сить, як мо­ло­да Люб­ка.


Поховали Ни­ми­до­ру на кла­до­ви­щi ря­дом з її те­щею i тес­тем. Люб­ка по­са­ди­ла край мо­ги­ли вер­бу, а її чо­ло­вiк пос­та­вив не­ве­лич­ко­го хрес­та. Всi лю­ди в се­лi жал­ку­ва­ли за Ни­ми­до­рою i про­си­ли бо­га, щоб їй хоч по смер­тi бу­ло лег­ко ле­жа­ти та зем­лю дер­жать, бо на цьому свi­тi її жит­тя бу­ло важ­че од си­рої зем­лi.



VIII



Микола все слу­жив заб­род­чи­ком в Ков­ба­нен­ко­вiй ва­та­зi. Мок­ри­на дов­го лю­би­ла йо­го та все да­ва­ла гар­бу­зи своїм же­ни­хам.

1 ... 31 32 33 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"