Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

Батько ла­яв її, ма­ти пла­ка­ла, вмов­ля­ла, та нi­чо­го не вдi­яла. Мок­ри­на вий­шла за­мiж аж че­рез кiлька год, то­дi, як про­хо­ло­ло її сер­це i Ми­ко­ла по­ки­нув Ков­ба­нен­ка.

Раз Ми­ко­ла по­ла­яв­ся i тро­хи не по­бив­ся з ота­ма­ном. По­ча­лась вес­на. Заб­род­чи­ки з ота­ма­ном зби­ра­ли­ся плис­ти на мо­ре ло­ви­ти ри­бу. Во­ни поск­ла­да­ли не­во­ди на вiз i вий­шли з се­ла цi­лою ва­та­гою. Пер­шу вес­ня­ну крас­ну то­ню, по давньому зви­чаю, взяв со­бi ота­ман усю. То­ня вда­лась i спра­в­дi крас­на: не­вiд був пов­нi­сiнький ба­ла­му­тiв, осет­рiв, бi­лу­ги, ла­керд та морських пiв­нiв. Ри­бал­ки на­си­лу ви­во­ло­к­ли її на бе­рег.

Отаман ви­вiз заб­род­чи­кам мо­го­рич. Мо­го­рич був ску­пе­нь­кий. Заб­род­чи­ки не­на­че ковт­ну­ли му­ху i по­ча­ли пi­дiй­мать ота­ма­на на смiх.

Красна то­ня вда­лась доб­ра; але то­го лi­та ри­ба ло­ви­лась ду­же по­га­но. Заб­род­чи­ки роз­дi­ли­ли во­се­ни до­хiд i на­си­лу за­ро­би­ли по двад­цять кар­бо­ван­цiв. Ота­ман їх тро­хи й до то­го об­ду­рив: не дав всiєї їх част­ки. Во­ни пiш­ли в мiс­то пи­ти мо­го­рич, i їм не ста­ло за що не тiльки пох­ме­ли­тись, але на­вiть впи­тись.

Другого дня вве­че­рi во­ни вер­ну­лись до ота­манської ха­ти ду­же ли­хi. Ота­ман­ша ви­нес­ла на ве­че­рю черст­во­го хлi­ба i вчо­рашньої сма­же­ної ри­би, кот­ру в iн­ший час во­на ви­ки­да­ла кач­кам як неп­ри­дат­ний для лю­дей по­жи­вок.

- Чи вже ж, па­не ота­ма­не, в те­бе не знай­шло­ся кра­щої ри­би нам на ве­че­рю? - спи­тав сер­ди­тий Ми­ко­ла. - Чи вже ж за ту крас­ну то­ню ми ще бу­де­мо їсти по­за­то­рiш­нiй хлiб? Са­мi спо­жи­ли свi­женьку й га­ря­чу риб­ку, а ви, мов­ляв, їжте й хо­лод­ну й нет­рив­ну.

- А де ж я вiзьму свi­жої? - ска­зав ота­ман. - Не ве­ре­дуй­те ли­шень та ви­киньте з го­ло­ви оту ду­рiсть! Чи ви по­ка­зи­лись, чи збо­же­во­лi­ли сьогод­нi?

- А ми ж десь узя­ли крас­ну то­ню, кот­ра од­на бу­ла вар­та на­шої пра­цi за цi­ле лi­то.

- Оце! Як кор­жа, так кор­жа! Як спе­че­мо, то й да­мо! - ска­зав нас­мiш­ку­ва­то ота­ман i ти­ми сло­ва­ми розд­ра­ту­вав Ми­ко­лу.

Микола схо­пив­ся з мiс­ця i крик­нув:

- Давай, ота­ма­не, доб­ру ве­че­рю, а то по­ла­таю бо­ки оцим києм. Це справ­дi знай­шов­ся гар­ний да­ва­лець: ро­бо­ти дає ба­­га­то, а харч дає ви­дав­цем. Знай­де­мо кра­щих, здат­ли­вi­ших од те­бе най­ма­чiв.

- Ти, Ми­ко­ло, бун­туєш ме­нi усiх заб­род­чи­кiв, бо їх на­мов­ляєш. Для та­ких на­мов­ни­кiв на зма­ган­ня та ко­лот­не­чу в ме­не не­ма мiс­ця. Од­че­пись од ме­не iз своєю на­мо­гою, на­пи­­туй со­бi де­iн­де ха­зяїна.

Микола вхо­пив в ру­ки дрюч­ка й ки­нув­ся до ота­ма­на. Ота­ман вхо­пив за кi­нець дрюч­ка й по­тяг до се­бе. Мiж ни­ми по­ча­ла­ся тя­га­ни­на, тро­хи це бiй­ка.

- Пусти! - кри­чав Ми­ко­ла, по­са­та­нiв­ши од злос­тi.

- Ба, не пу­щу! Яке пра­во ти маєш зо мною биться, - кри­чав ота­ман, - ти ме­нi не при­го­нич i не ха­зяїн. Тут моя во­ля во­лить.

- Ти ду­маєш, як ти ота­ман, то й ве­ли­ке ца­бе? Би­ли ми й не та­ких па­нiв, як ти! - крик­нув Ми­ко­ла з злiс­тю й смик­нув з рук дрюч­ка так, що обш­мульгав ота­ма­но­вi ру­ки.

Отаман ки­нув­ся нав­тi­ка­ча. Над­во­рi най­мит гар­ма­ну­вав пше­ни­цею, тя­га­ючи во­ла­ми ко­лод­ку чи вал по роз­ки­да­них i розв'яза­них сно­пах. Ота­ман пе­рес­ко­чив че­рез вал, че­рез розв'язь i по­бiг по­за во­ла­ми. Ми­ко­ла за­че­пив­ся но­гою за вал, дав стор­ча­ка в пше­ни­цю i тiльки че­рез це не дос­тав ота­ма­на дрюч­ком по спи­нi. Ота­ман по­бiг кру­гом ха­ти, а Ми­ко­ла пог­нав­ся за ним навз­до­гiн­цi. Ота­ман вско­чив у сi­ни й за­пер две­рi за­со­вом.

- Не ви­ходь же з ха­ти, бо вб'ю! - гу­кав Ми­ко­ла, гур­ка­ючи ку­ла­ком у две­рi та тор­га­ючи две­рi за клям­ку.

Отаман знав Ми­ко­ли­нi но­ро­ви i справ­дi за­пер­ся в ха­тi та й не ви­хо­див, до­ки Ми­ко­ла не лiг спа­ти.

Микола вдос­вi­та заб­рав свої ма­нат­ки й прис­тав до дру­гої ва­та­ги.

Отамановi бу­ло шко­да Ми­ко­ли. Вiн слу­жив йо­му ду­же до­б­ре, пра­цю­вав i пад­ку­вав щи­ро ко­ло ро­бо­ти, по­ма­гав на­вiть в гос­по­дарст­вi й був доб­рим кри­ла­шем. На дру­гу вес­ну вiн пi­шов до Ми­ко­ли, пе­реп­ро­сив йо­го гар­ненько; i во­ни по­ми­ри­лись i за­пи­ли свар­ку й мир мо­го­ри­чем. Ми­ко­ла знов вер­нув­ся до Ков­ба­нен­ко­во­го ку­ре­ня.

Довго слу­жив Ми­ко­ла в заб­родськiй ва­та­зi й за­ро­бив чи­ма­ло гро­шей. Вiн пос­та­вив со­бi зем­лян­ку, по­чав на­вiть ха­зяй­ну­ва­ти, але йо­му бу­ло тяж­ко й сум­но жить са­мо­му, i вiн прис­тав до то­ва­рист­ва. Тим ча­сом з Вер­бiв­ки все втi­ка­ли лю­ди од ли­хо­го па­на Бжо­зовсько­го. Ба­га­то їх ти­ня­лось по са­хар­нях, ба­га­то пiш­ло на за­ро­бiт­ки до Оде­си. Бу­ва­ючи в Оде­сi, Ми­ко­ла стрi­чав­ся з вер­бiв­ця­ми i за­тя­гав їх до Ков­ба­нен­ко­вої ва­та­ги. Вiн роз­пи­ту­вав про Ни­ми­до­ру, про свiй грунт, про ма­тiр, а вреш­тi й про па­на Бжо­зовсько­го. Вiн доб­ре знав, що вер­таться до Вер­бiв­ки не мож­на, до­ки жи­во­тi­ти­ме ста­рий пан. Тим ча­сом Бжо­зовський ба­га­то втра­тив своїх пан­щан­них лю­дей i по­чав їздить скрiзь по са­хар­нях та зга­ня­ти їх до­до­му. Чи­ма­ло лю­дей по­ло­вив вiн i вер­нув до Вер­бiв­ки, та нi­де не зна­хо­див Дже­рi.

Вiн пам'ятав йо­го ку­ла­ки, i на йо­го гру­дях i до­сi нi­би вог­нем пек­ло те мiс­це, де йо­го вда­ри­ла му­жи­ча ру­ка.

В той час в Акер­ма­нi нас­тав ста­но­вий, ро­дом з Київщи­ни, знай­омий i на­вiть при­ятель Бжо­зовсько­го. Пе­ре­би­ра­ючись з мiс­ця на мiс­це, вiн заб­рiв аж на Бас­са­ра­бiю i дос­вiд­чивсь, що в заб­родських ва­та­гах ба­га­то вер­бiвських втi­ка­чiв. Ста­но­вий на­ле­тiв нес­по­дi­ва­но з по­лi­цiєю й на Ков­ба­нен­кiв ку­рiнь, по­ха­пав ба­га­то. вер­бiв­цiв i мiж ни­ми й Ми­ко­лу, їх усiх по­за­би­ва­ли в кай­да­ни й по­са­ди­ли в тюр­му. Ста­но­вий за­раз дав зна­ти Бжо­зовсько­му. Бжо­зовський, ма­ючи дi­ло в Оде­сi, поїхав до Оде­си, а по­тiм i до Акер­ма­на. В йо­го ду­ша стре­пе­ну­лась од пи­хи. Вiн був ла­ден втра­тить пiв-Вер­бiв­ки, аби тiльки помс­ти­тись над Ми­ко­лою. Бжо­зовський поїхав до Акер­ма­на i по­дав про­шен­ня в суд. Од­на­че йо­му не ви­да­ли пiд­да­них без су­ду.

Довго си­дi­ли в тюр­мi ри­бал­ки, до­ки їх пок­ли­ка­ли на суд. Бжо­зовський ждав тиж­день, ждав дру­гий, а су­ду не бу­ло. Вже ми­нув мi­сяць. Бжо­зовський вит­ра­тив ба­га­то гро­шей, про­жи­ва­ючи в Акер­ма­нi, а су­ду все-та­ки не бу­ло. Бжо­зовсько­му зда­ло­ся з нудьги, що i йо­го по­са­ди­ли в тюр­му на ви­сiд­ку, як i йо­го пiд­да­них. На­реш­тi йо­го пок­ли­ка­ли в суд. Два мос­ка­лi з руш­ни­ця­ми на пле­чах при­ве­ли на суд де­­сять вер­бiв­цiв. Во­ни вгле­дi­ли сво­го па­на й по­опус­ка­ли го­ло­ви. Один Ми­ко­ла смi­ли­во ди­вив­ся на па­на своїми тем­ни­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма. Бжо­зовський, вже зов­сiм си­вий, вит­рi­щив на нього свої здо­ро­вi очi й, здається, був ла­ден з'їсти Ми­ко­лу очи­ма.

Перед су­дом сто­яло де­сять чо­ло­вi­ка бур­лак. То не бу­ли тi обiд­ра­нi, зам­лi­лi, мир­ша­вi бур­ла­ки, якi про­бу­ва­ють по ук­раїнських са­хар­нях. Пе­ред су­дом сто­яли здо­ро­вi ви­со­кi лю­ди, пов­би­ра­нi в гар­ну оде­жу. Мiж усi­ма бур­ла­ка­ми виз­на­чав­ся Ми­ко­ла своїм зрос­том, своїм рiв­ним ста­ном