Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

са­доч­ку та ви­ши­вай руш­ни­ки! Не­хай я од­на заз­наю го­ря. Ко­ли б хоч ти бу­ла щас­ли­вi­ша од ме­не!

Любка спi­ва­ла, мов со­ло­вей­ко в гаю, та ви­ши­ва­ла ве­ли­кий руш­ник хме­лем та зiр­ка­ми. Ни­ми­до­ра не­на­че вдру­ге пе­ре­жи­ва­ла свiй вiк в своїй Люб­цi.

Хто дав­но знав Ни­ми­до­ру, той те­пер не впiз­нав би її, та­ка во­на ста­ла блi­да та ху­да; пов­нi що­ки ви­сох­ли й по­за­па­да­ли; блиск в очах по­гас; тiльки один рiв­ний стан не зiг­нув­ся на­вiть од важ­кої ро­бо­ти. Ни­ми­до­ру iз­су­ши­ла, iзв'яли­­ла нуж­да, як хо­лод­ний вi­тер зе­ле­ну би­ли­ну. Ли­ха не­до­ля iзс­та­ри­ла її зав­ча­су. Ми­ну­ла по­ло­ви­на її лiт, а вже зда­ва­лось, що Ни­ми­до­ра до­жи­ває свiй вiк.

Любка ви­рос­ла й ста­ла дiв­кою, гар­ною на все се­ло. Ни­ми­до­ра зак­вiт­ча­ла її, ми­лу­ва­ла, як ро­жу в са­доч­ку. Тiльки що ми­ну­ло їй шiст­над­цять год, а до неї хлоп­цi ста­ли слать ста­рос­тiв. Люб­ку пос­ва­тав гар­ний па­ру­бок, Олек­са Ча­ба­не­н­­ко. Ни­ми­до­ра спра­ви­ла си­рiтське ве­сiл­ля без батька й при­­й­ня­ла зя­тя в прий­ми в свою ха­ту.

Пiсля Люб­чи­но­го ве­сiл­ля Ни­ми­до­рi нi­чо­го бiльше не зос­та­ва­лось на свi­тi i нi­що її не цi­ка­ви­ло. Во­на по­ча­ла ду­мать про свою смерть, на­го­ту­ва­ла со­бi со­роч­ку й на­мiт­ку, прид­ба­ла гро­шей на по­хо­рон, на подз­вiн­не, на єван­ге­лiю. Кож­ної не­дi­лi, кож­но­го праз­ни­ка во­на хо­ди­ла до церк­ви й на служ­бу, i на ве­че­рю. Що­ро­ку во­на хо­ди­ла до Києва в лав­ру на про­шу та все мо­ли­лась за Ми­ко­лу по київських мо­нас­ти­рях, щоб вiн був жи­вий та здо­ро­вий та вер­нув­ся до­до­му хоч пе­ред її смер­тю.

Минуло два де­сят­ки год од то­го ча­су, як пi­шов в свi­ти Ми­ко­ла; вже пi­шов тре­тiй де­ся­ток, i Ни­ми­до­ра вже по­ча­ла за­бу­вать йо­го. Во­на по­ча­ла за­бу­вать йо­го вид, йо­го очi, го­лос. Йо­го вид ма­ня­чив пе­ред нею вже не­на­че в ту­ма­нi. Ни­ми­до­ра по­ча­ла сла­бу­вать й ста­рi­тись, i знов їй за­ба­жа­лось по­ба­чить Ми­ко­лу. Во­на хо­тi­ла по­ба­чить йо­го хоч пе­ред смер­тю.

- Невже ж оце я вмру й не по­ба­чу йо­го пе­ред смер­тю? - ска­за­ла Ни­ми­до­ра доч­цi.

I во­на знов по­ча­ла ду­ма­ти про йо­го, си­дя­чи за гре­бе­нем ко­ло пе­чi, ду­ма­ла про йо­го, сто­ячи в тем­нiй церк­вi на ве­чер­нi, та все про­си­ла в бо­га, як ос­танньої лас­ки, поп­ро­ща­тись з ним пе­ред смер­тю.

Настала вес­на. Ни­ми­до­ра пiш­ла до Києва, од­го­вi­лась i ве­р­­ну­лась до­до­му. В неї все не ви­хо­див з дум­ки Ми­ко­ла. Во­на шу­ка­ла йо­го мiж бо­го­мольця­ми в лав­рi, роз­пи­ту­ва­ла в лю­­дей­ з да­ле­ких країв i нi­чо­го не до­пи­та­лась. Ми­ко­ла по­чав їй сниться…

Раз Ни­ми­до­рi прис­ни­лось, що во­на жне з Ми­ко­лою пше­ни­цю на своєму по­лi. Над­во­рi мi­сяч­на нiч. Один пов­ний мi­сяць стоїть се­ред не­ба, а дру­гий схо­дить з-за лi­су, чер­во­ний, як жар, та здо­ро­вий, як вi­ко од дi­жi.

Микола жне по­пе­ред неї, а во­на пос­пi­шає за ним, та нi­як не до­же­не йо­го. Ко­ли пiд­ве­деться во­на, аж над­во­рi вже день. Од­но сон­це се­ред не­ба, а дру­ге тiльки що схо­дить в чер­во­них хма­рах. Сниться їй, що во­на мо­ло­да дiв­чи­на, в квiт­ках та стрiч­ках, пiд­пе­ре­за­на ви­ши­ва­ним руш­ни­ком, уб­ра­на, як до вiн­ця. Ми­ко­ла жне по­пе­ред неї, увiг­нав­ся в ви­со­ку, як гай, пше­ни­цю, жне й не роз­хи­ляється, тiльки бли­щить про­ти сон­ця йо­го зо­ло­тий серп. Во­на ба­чить, що Ми­ко­ла мо­ло­дий, з чор­ни­ми ку­че­ря­ми на го­ло­вi, в бi­лiй со­роч­цi, пiд­пе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом. Їй ду­же хо­четься по­ди­ви­тись на йо­го ли­це, а вiн не обер­тається. Пше­ни­ця ва­литься йо­му на пле­че; з ко­лос­кiв бриз­кає зо­ло­те зер­но, сип­леться на чор­нi ку­че­рi, на бi­лу со­роч­ку i па­дає до­до­лу. По­тiм од­ра­зу з ко­лос­кiв по­си­па­лись iск­ри й об­си­па­ли йо­го бi­лу со­роч­ку. Ми­ко­ла обер­нув­ся до неї й гля­нув на неї. Во­на по­ба­чи­ла йо­го мо­ло­де ли­це, чор­нi бро­ви, яс­нi очi й зра­дi­ла.

Нимидора про­ки­ну­лась i по­чу­ва­ла, що її ду­ша розт­ри­во­жи­лась. Во­на по­ча­ла хрес­ти­тись та мо­ли­тись i знов зад­рi­ма­ла.

I здається їй, що во­на в Києвi в лав­рi, на ве­чер­нi на страс­тях. Лав­ра пов­нi­сiнька лю­дей. Всi лю­ди сто­ять з свiч­ка­ми в ру­ках. Уся церк­ва в свiч­ках, од ни­зу до са­мо­го вер­ху, а десь звер­ху, з ви­со­кої ба­нi, ллються го­ло­си та­кi гар­нi, що їй зда­лось, нi­би во­на в раю. Ко­ли ог­ля­неться во­на на­зад, аж ко­ло неї стоїть Ми­ко­ла, си­вий, як го­луб, з си­ви­ми ву­са­ми, тiльки бро­ви чор­нi­ють, як шнур­ки. В йо­го ли­це нуж­ден­не, су­хе, по­­мор­ще­не. Вiн бе­ре її за ру­ку, i во­ни вдвох з свiч­ка­ми в ру­­ках йдуть до стi­ни. Стi­на розс­ту­пи­лась пе­ред ни­ми. Ми­ко­­ла ве­де її в пе­че­ри, а за ни­ми рiч­кою ллється на­род з свiч­ка­ми в ру­ках. Ни­ми­до­ра ог­ля­дається на­зад, аж увесь на­род зник, i во­ни вдвох з свiч­ка­ми йдуть все глиб­ше та глиб­ше ву­зеньки­ми пе­че­ра­ми. По обид­ва бо­ки сто­ять до­мо­ви­ни, а в тих до­мо­ви­нах ле­жать жи­вi мо­щi з дов­ги­ми си­ви­ми бо­ро­да­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми i блис­ку­чи­ми очи­ма. Ни­ми­до­рi ста­ло страш­но, а Ми­ко­ла все да­лi, все глиб­ше ве­де її за ру­ку. В од­нiй до­мо­ви­нi во­на вгле­дi­ла от­ця Зе­но­на, кот­рий чи­тав над нею ек­зор­дiю. Вiн усе мор­гав товс­ти­ми си­ви­ми ко­рот­ки­ми бро­ва­ми. Вже во­ни по­ми­ну­ли всi мо­щi, ми­ну­ли мо­щi, що сто­яли за­ко­па­нi в зем­лю до по­яса; вже в них свiч­ки по­гас­ли, а во­ни все йдуть глиб­ше та глиб­ше. Ди­виться Ни­ми­до­ра, аж пе­ред ни­ми заб­ли­щав чер­во­ний свiт; їй здається, що во­на з Ми­ко­лою вже на тiм свi­тi.

Узенька пе­че­ра розс­ту­пи­лась, i пе­ред нею ста­ла страш­на здо­ро­ва пе­че­ра. Звер­ху по­на­ви­са­ло здо­ро­ве ка­мiн­ня, роз­пе­че­не й чер­во­не, як га­ря­че за­лi­зо. Пiд од­нiєю ске­лею сто­яло смо­ля­не озе­ро. Во­но ки­пi­ло, як ок­рiп в ча­ву­нi, кле­ко­тi­ло, би­ло­ся в клю­чi пiд роз­пе­че­ною ске­лею. Се­ред то­го озе­ра сто­яв по по­яс в смо­лi пан Бжо­зовський, ввесь чор­ний та обс­ма­ле­ний. На йо­го го­ло­вi чор­нi­ло во­лос­ся, i вся на йо­му шку­ра по­ре­па­лась. Ро­га­тi й хвос­та­тi чор­ти ви­сi­ли скрiзь по ка­мiн­нi, не­на­че ка­жан­ки, i по­ли­ва­ли Бжо­зовсько­го звер­ху га­ря­чою смо­лою. Ни­ми­до­ра по­ди­ви­лась на Ми­ко­лу й по­ба­чи­ла йо­го ста­ре, як у дi­да, по­мор­ще­не ли­це, все об­ли­те пе­кельним чер­во­ним свi­том. Їй ста­ло ду­же страш­но. Од ду­хо­ти, од ча­ду во­на не мог­ла ди­хать i… про­ки­ну­лась.

Прокинулась во­на, вста­ла й по­ча­ла клас­ти пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми за Ми­ко­лу.

- Цього ро­ку я вмру. Ме­нi снив­ся цiєї но­чi мiй чо­ло­вiк, та так страш­но, що й ска­за­ти не мож­на, - го­во­ри­ла вран­цi дi­тям Ни­ми­до­ра, роз­ка­зу­ючи сни.

- Та то, ма­мо, ви ду­маєте за батька, то вiн вам i сниться, - ска­за­ла Люб­ка.

- Нi, доч­ко, моя смерть вже в ме­не за пле­чи­ма. Так ме­нi оце ста­ло важ­ко, що вже не стає ду­ху й ди­хать. Це вже моя смерть тис­не ме­не в гру­дях. Ко­ли б вер­нув­ся твiй батько хоч пе­ред смер­тю.

Через тиж­день