Маркіз де Сад - Будуарна філософія

ДОЛЬМАНСЕ. Такої насолоди я ще, мабуть, не переживав! (Показуючи на Огюстена.) Цей звір залив мене спермою!.. Але і я для вас не поскупився, пані!

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ Ой, і не кажіть. Я в ній мало не втопилася.

ЕЖЕНІ (кидається в обійми подруги і лащиться до неї). Ти казала, що вчинила безліч гріхів, моя люба! А я? Мені теж, може, хочеться! Якщо завжди я отак дивитимусь та облизуватимусь, то небесна кара мені не загрожує.

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ (вибухаючи сміхом). Ох, і пустунка!

ДОЛЬМАНСЕ. Вона чарівна!.. Ходіть сюди, моя дівчинко, я вас покараю. (Ляскає її по гепі.) Поцілуйте мене, скоро надійде і ваша черга.

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Надалі, брате, нам слід зайнятися нею і тільки нею. Оглянь її уважно, це твоя здобич. Роздивися добре цю чарівну цноту, сьогодні вона дістанеться тобі.

ЕЖЕНІ. Ой, не хочу, щоб мене грали спереду. Це буде боляче. Через зад, як робив мені Дольмансе, будь ласка, скільки бажаєте.

ПАНІ ДЕ СЕНТ-АНЖ. Яке наївне, яке миле дівча! Вона відразу пропонує вам те, чого так нелегко буває домогтися від інших!

ЕЖЕНІ. Але докори сумління мене трохи мучать, бо ви мене так і не переконали, що це не тяжкий гріх, як я чула від багатьох людей, а надто в тому випадку, коли такі зносини відбуваються між чоловіками, як щойно між Огюстеном і Дольмансе. Цікаво, пане, дуже цікаво, як з погляду вашої філософії ви оцінюєте такий злочин? Жахливий він чи не жахливий?

ДОЛЬМАНСЕ. Почнімо з утвердження однієї очевидної істини, Ежені, а саме: в розпусті не може бути нічого жахливого, бо все, до чого штовхає нас хіть, любе самій природі; найнезвичайніші, найдивовижніші вчинки, навіть якщо вони суперечать усім загальноприйнятим законам, усім людським звичаям (щодо законів небесних, то тут я про них не згадую), так от, Ежені, навіть такі вчинки не є жахливими, серед них не знайдеться жодного, який був би неприйнятним для природи; немає сумніву, прекрасна Ежені, що саме про те нібито варте осуду дійство, про яке ви мені кажете, складено чудернацьку легенду, поміщену в занудний роман, названий Біблією, або Святим Письмом, цю примітивну компіляцію стародавніх переказів, складену неуком-євреєм під час Полону Вавілонського; але то брехня, — попри всю правдоподібність згаданої оповіді, — що ті міста чи містечка загинули у вогні внаслідок кари за збочення, до яких приохотилися їхні жителі, просто і Содом, і Гоморра були збудовані на кратері тимчасово пригаслого вулкану і знайшли свою загибель так само, як оті міста, що їх затопила лава з Везувію; ось просте пояснення чуда, але саме посилаючись на ту нічим не примітну подію, в одному з куточків Європи через багато тисячоліть стали по-варварському катувати вогнем нещасливців, які віддавалися цьому природному потягу.

ЕЖЕНІ. Нічого собі природному!..

ДОЛЬМАНСЕ. Авжеж, природному, і я на цьому наполягаю. Природа не може промовляти двома різними голосами, один з яких вважав би за потрібне щодня гудити те, до чого закликає другий, а нема сумніву, що саме з голосу природи люди, наділені цією схильністю, отримують враження, які розбуджують у них такий потяг. Ті, хто прагне заборонити чи осуджує це вподобання, кажуть, що воно шкодить народонаселенню. До чого ж вони тупі, оті йолопи, які постійно бубнять про народонаселення і вбачають злочин у всьому, що не сприяє його зростанню. То, може, нам хтось довів, що природа й справді так зацікавлена у збільшенні цього клятущого народонаселення? Звідки ті, хто переконує нас у цьому, взяли, ніби ми чинимо всупереч природі щоразу, як відмовляємося сприяти безглуздому розмноженню істот до себе подібних? Щоб виробити власний погляд на згадану проблему, розгляньмо побіжно, за якими законами існує і розвивається наше природне середовище. Якби природа тільки тим і займалась, що творила, і ніколи нічого не руйнувала, то я міг би повірити занудним софістам, котрі запевняють, ніби найблагородніше діяння — це безупину трудитися в галузі творення і відтворення, і як наслідок погодитись з ними в тому, що відмова примножувати людський рід — очевидний злочин. Але ж навіть неуважний погляд на те, що відбувається в природі, переконує: вона не менше уваги приділяє нищенню, аніж творенню. Причому обидва ці процеси взаємопов'язані і так тісно переплітаються, що один просто не може відбуватися без другого. І ніщо не може виникнути, ніщо не може відродитися без нищення та руйнації. Отже: руйнація — закон природи, і не менш важливий, ніж творення.

Якщо ми приймемо цей принцип, то як можу я нашкодити природі відмовляючись брати участь у творенні нехай там чого? Припустімо навіть, що ця дія (відмова сприяти людському розмноженню) в чомусь погана, але ж і в такому разі вона несе в собі куди менше шкоди, аніж дія. спрямована на руйнацію, а руйнація, як я щойно довів, — це закон природи. Отже, хай я і визнаю, що природа обдарувала мене схильністю не сприяти розмноженню людського племені, але ж я маю всі підстави розглядати цю рису своєї вдачі як корисну для природи, улягаючи якій, я дію в річищі її задумів — то де ж у такому разі, я вас запитую, ви бачите в моїх учинках злочин? Але ж, заперечать мені йолопи та прихильники дітотворення, — а це, я вам скажу, одні й ті самі люди, — сперма призначається саме для розмноження, і її не можна наливати в людську утробу з іншою метою; а відвернути сперму з цієї торованої дороги, то, мовляв, тяжкий гріх. Ну, по-перше, я вже з’ясував, що то ніякий не гріх, бо така дія не дорівнює навіть дії руйнації, а чавіть руйнація, дія куди істотніша, аніж відмова сприяти творенню не може вважатися за злочин чи гріх. А по-друге, неправда, що природа прагне, аби сперматозоїдна рідина цілком і абсолютно використовувалася для процесу розмноження; якби вона цього прагнула, то ніколи не дозволила б, щоб ця рідина витікала марно, а наш досвід переконливо показує, що розливаємо ми її, коли хочемо і де хочемо: крім того, природа не допустила б, щоб сперма витікала з нас поза статевим актом,