Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

і я, як останній боягуз, благала найдревніших, щоб двері так і не відкрили. Та вже за мить побачила обличчя О.

— Есха? — здивовано запитав він.

Вперше почувши з вуст учителя власне ім’я, а не титул, я відчула, як хвиля ніжності накриває з головою. Надто близько я бачила очі, які дивились не як на святішу повелительку, а як на жінку, яку давно чекали. В ту мить у погляді Майстра читалось: «Я зроблю для тебе усе». Принаймні так хотілося цьому вірити.

Та, увійшовши в дім, не пізнаючи власного голосу, я владно і холодно промовила:

— Майстре О, потрібна допомога.

Так само безпристрасно розповіла О про план викрадення дитини. Я не просила, я наказувала. А учитель терпляче слухав і мовчав. Він слухав, як в день народження маляти має пробратися таємним ходом в покої, а коли я залишусь одна і передам дитину, повинен добратися з нею до крайнього двору Східної найвіддаленішої частини Храму. Слухав, як має таємно вивезти немовля, оскільки статус учителя дозволяв безперешкодно залишати Храм. Слухав, як підбере в найближчому поселенні порядну родину і залишить їй мою кровиночку. План простий, але без згоди О нездійсненний. І коли я нарешті закінчила говорити, О несподівано повідомив:

— Есхо, завтра я змушений залишити Храм.

Здалося, відро крижаної води вилили на голову. З широко розплющеними очима я дивилась на О і не вірила почутому. Хотілося заволати від безсилля! Але я мовчала, не в змозі промовити ні слова. Тільки зараз зрозуміла, як безглуздо поводилась. Ніколи, ніколи не пробачу собі і ніколи більше не побачу О! Непрохана сльоза скотилася по блідій щоці. Я не знайшла нічого кращого, як розвернутися, щоб тут же піти. Але учитель, втримавши за руку, сказав:

— Зачекай! Ти ж знаєш, що недаремно прийшла.

— Я не знала, а всього лише сподівалася…

— А я сподівався, що зможу побачити тебе перед від’їздом, — і О сміливо заглянув в очі.

Намагаючись не виказати хвилювання, я все ж сполохано відвела погляд. О обережно торкнувся руки.

— Присядь.

Я зачаровано підкорилась. Не соромлячись розглядала красиве, мужнє обличчя Майстра, стиснуті тонкі губи, вдивлялась у глибокі мудрі очі. Сьогодні я могла дозволити собі цю розкіш, знаючи, що завтра усе це втрачу.

— Коли народиться дитина, — почав О, — одягни їй на шию амулет, щоб я міг упізнати. А я знайду спосіб викрасти немовля.

— Ось цей, цей буде на шиї у дитини! — не тямлячись від щастя, я простягнула О амулет.

— Я не хочу залишати тебе тут, Есхо…

— Ти і так зробив дуже багато, — квапливо перебила я Майстра, боячись і одночасно воліючи, щоб він продовжував, — Тепер, знаючи, що з дитиною буде все гаразд, я щаслива і… не забуду…

— А я не забуду тебе, — сказав О, коли я стояла вже біля дверей і зусиллям волі змушувала себе нарешті піти.

— Прощавай, О!

— Я попіклуюсь про дитину, Есхо! Обіцяю!

Зачинивши двері, я розуміла, що зачинила двері до щастя. Тільки стіна відділяла від О, та ця стіна виявилась товщиною у ціле життя… Сльози котилися по щоках, і я не знала — від горя чи від щастя.

Через декілька місяців народилася донька. Не буду розповідати, що я пережила, коли нас розлучили. Та пройшло небагато часу, і Храм потрясла «жахлива» новина: новонароджена донька верховної жриці зникла. І зникла так загадково, що ніхто не сумнівався у підступних проявах геліонатів.

— Ось і підійшла я до найважливішого, Айхо, — сказала Есха, підкинувши жменю сухого моху у вогонь. — Амулет із зображенням змії, який я залишила доньці, тепер висить у тебе на шиї.

Я стрепенувся і підсвідомо торкнувся талісмана, ніби злякавшись, що Есха забере його.

— Як він потрапив до тебе, Айхо? Тепер ти розумієш, що я запитую не просто з цікавості.

— Дід Радо… подарував… — запинаючись, відповів я.

— Твій дід? Але як амулет потрапив до нього? Не розумію… Адже він належав дочці!.. Зачекай, а що Радо розповідав тобі?

— Есхо, можливо, дід і хотів щось пояснити, але не мав часу. На нас напали. Я дивом залишився живим, до речі, завдяки амулету… та й діда тоді я бачив востаннє, — згадавши наше прощання, знову відчув увесь біль втрати.

— Все це дуже дивно… — сказала Есха, задумавшись. — Я маю зрозуміти, як Майстер О пов’язаний з Радо. Чому амулет моєї доньки опинився у твого діда? Ймовірності, що десь ще існує подібний, немає. Амулет дуже древній і наділений великою силою.

Я закивав головою, згадавши, як талісман врятував нас з Астрою від двоголової хапуки.

— Отже, дід Радо був батьком твоєї матері, — продовжувала Есха. — Тоді є вірогідність того, що О виконав обіцянку і віддав мою доньку на виховання. І твій дід став її названим батьком, — Есха замовкла і, глянувши на мене світлими очима, схвильовано сказала: — Айхо, ти розумієш, що можеш бути моїм онуком?!

Розділ 24

Сонце ніби впало за гори. Надворі швидко стемніло і печеру освітлював лише слабенький вогник догораючого багаття, яке Есха одразу ж погасила.

— Як тільки сонце сяде за гори, Айхо, пам’ятай, вогонь