Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

замкнутому колу, тільки коло ставало все вужчим і вужчим, і я поступово втрачала надію вирватись із нього. Я перестала чогось хотіти і, здається, вже змирилася. У вільні хвилини продовжувала безцільно бродити садами і двориками палацу. І одного разу, зачарована металевим відлунням мечів, натрапила на урок бойових мистецтв, на якому навчали чоловіка.

Опинившись на невеликому балкончику, прикипіла поглядом до імпровізованої битви, що вирувала на нижньому дворику. Ітерас з вередливої безпомічної дитини перетворився на честолюбного шістнадцятилітнього юнака, який будь-що прагнув влади! Чоловік насолоджувався становищем майбутнього верховного жерця. Йому подобалось відчувати владу над іншими. Ітерас — жорстокий у покараннях, непохитний у рішеннях і зверхній до усього і всіх, ріс справжнім верховним жерцем! Навіть батьки уже не вселяли знахабнілому юнаку страху. І чим ближче наближався час посвяти, тим більше жрець зневажав мене, бідкаючись, як не пощастило йому із верховною жрицею.

Ітерас вправно володів мечем. Завжди швидкий, як барус, правий куточок уст іронічно піднятий, очі хижо прищурені — верховний жрець любив хизуватися своєю майстерністю.

Та вже за мить він лежав на землі, відкинутий блискавичним випадом вчителя. Шабля вислизнула з рук і принижений юнак кидав очима блискавки на кривдника. Але той спокійно і безпристрасно промовив:

— Недооцінювати суперника так само згубно, як і переоцінювати себе.

В цей момент Ітерас підняв голову і побачив мене. Втонувши у моїх усміхнених очах, жрець побагровів і ледве не луснув від злості.

— Я хочу, щоб жриця навчалась бойовому мистецтву і була моїм партнером в спарингу, — розлючено закричав Ітерас.

— Ти не станеш сильнішим із безпорадним противником, — здивувався учитель.

— Я так хочу!

Ітерас навіть не підозрював, що прагнучи покарати, насправді робить мені величезний подарунок. Затамувавши подих, я очікувала відповіді. Та внутрішня радість змінилась на страх. Я зустрілась із сірими очима вчителя і остовпіла! Це ж ті очі, що декілька років назад бачили мене без маски! І зараз зазирали в самісіньку душу!

— Завтра приходьте обоє, — сказав тепер уже наш учитель.

Не знаю чому, але я швидко навчалась. Можливо, через те, що заняття перетворились на єдину втіху, можливість жити по-справжньому. Я вже давно переросла в майстерності партнера і чоловіка, і це не давало жерцю спокою. Я ж набувала більшої впевненості і сили.

Рік навчання у Майстра О, а саме так ми зверталися до вчителя, пролетів, як стріла. Кожну хвилину, проведену поруч, я відчувала пильний погляд загадкових очей. Майстер О з цікавістю і прихованою посмішкою спостерігав, як я, забуваючи про маску байдужості, кидалася у вир битви, як звичайна розлючена жінка, а не стримана, бездушна жриця. Радість, гнів, шаленство, азарт і ще безліч емоцій ожили на обличчі. Я вперше в житті усміхалась на людях, і вперше мені усміхались у відповідь. Усміхались очі О.

Я часто відчувала турботу вчителя. Хоча О намагався цього не показувати. Але для людини, яка ніколи не чула доброго слова, не помітити уваги, все одно, що не помітити першого снігу, якого ніколи не бачила. Тоді я й розгадала загадкового Майстра. За зовнішньою стриманістю, жорсткістю та байдужістю учителя ховалася інша людина. Виявляється, Майстер, як і я, носив маску! Вперше зазирнувши в мої очі, О побачив себе — доброго, чуйного, благородного. Це не могло не дивувати, адже чоловік дивився в очі верховної жриці! Так з ворога учитель перетворився на таємного спільника. І, можливо, про це здогадувався.

Та за наказом Ітераса уроки несподівано відмінили. Я боялася, але розуміла, що рано чи пізно це неодмінно трапиться. Пиха чоловіка не дозволяла спокійно спостерігати за моїми успіхами.

І в день, коли я вперше не побачила Майстра О, зрозуміла, що не просто симпатія пов’язує мене з цією людиною. Почуття, до цього невідоме, охопило і спалювало зсередини. З кожним днем воно росло і погрожувало розірвати на шматки. Я шаленіла і гинула тільки від думки, що ніколи, ніколи не зможу бути поруч з людиною, яку кохаю…

Розділ 23

Через рік ми з Ітерасом пройшли обряд посвячення. І нарешті стали верховними жерцем і жрицею. Та сподівання отримати більше свободи виявилися марними. Моє внутрішнє рабство ставало дедалі сильнішим. Розуміючи це, я впадала у відчай. Єдине, що стримувало від згубних думок і надавало сил, — маленьке диво, що жило всередині. Дитина, яку я чекала.

На час вагітності за традицією мене поселили в окремий будинок, повний челяді і покоївок. Інколи навідувалась мати. Здавалось, що в холодних очах верховної жриці з’являлася ніжність, але це була лише омана.

Павук Едо, як завжди, крутився поруч. Дивно, але в той період я майже нічого не розуміла з плетива друга. Таким сильним виявився внутрішній зв’язок з дитиною. Наближався час народжувати, а радість затьмарювали думки, що буде з малям, коли його заберуть? Я не могла змиритися, що на крихітку чекатимуть випробування, які довелось пережити самій. І тоді я твердо вирішила, що дам дитині можливість отримати інше життя, чого б це не коштувало! Я наважилась на безумний вчинок, надто ризикований, бо остаточне рішення залежало не від мене.

Відіславши усю прислугу, я, прихована темним крилом ночі, вкуталась довгим плащем та направилась до будинку Майстра О. Обережно пробираючись крізь лабіринти двориків та коридорів Храму, прокручувала в голові усе, що мала сказати учителю. Готова плакати, принижуватись, благати навколішках, лише б він погодився. Та коли опинилась перед дверима Майстра, усі слова вилетіли з голови. Серце зайшлося таким шаленим стуком, що мало не вискакувало з грудей. Не знаю, як я знайшла сили, щоб підняти руку і легенько постукати. Ніхто не відчиняв,