Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

відведені місця для нас з Ітерасом. На величному кріслі жерця чоловік виглядав кумедно. Дитячі ніжки звисали, погойдуючись. Проте обличчя, як і веліла традиція, не виражало жодної емоції. Навіть стало шкода Ітераса. Його безтурботне дитинство скінчилось. Вклонившись батькам, я сіла на трон.

Посеред зали юрбилась процесія на чолі із незнайомим чоловіком. Я схвильовано згадала передбачення Едо. Та пильніше вдивляючись в обличчя незнайомця, все менше хотілось вірити, що це людина, яка змінить моє життя. Некрасивий немолодий чоловік з бездушним обличчям жерця. Це не вельможа із зовнішнього світу, на відміну від служителів, вельможі завжди улесливо усміхались, хоча вважали жерців нижчими від себе. А цей чоловік не усміхався. Він віддав шану батькам і вклонився.

Розділ 22

Церемонія прийому затягнулася. Я майже нічого не чула, точніше, не слухала. Чим довше тягнувся час, тим швидше гасла надія на передбачену зустріч. Найкращі вчителі релігії, історії та звичаїв, майстри бойових мистецтв, чародії та алхіміки зібралися у Храмі для навчання майбутнього верховного жерця. Я заздрила Ітерасу. Бо не мала і крихти з багатств, запропонованих чоловіку. Одноманітні стіни підземель, похмурі сірі класи і фанатичні жриці-наставниці, які, як і я, ніколи не покидали території Храму — ось і все навчання.

Велична атмосфера прийому різко змінилася на тривожну і напружену. На середину зали охорона вивела молоду дівчину зі зв’язаними руками. Я забула все, про що думала і чим переймалась. На фоні мертвої розкоші і бездушної могутності, жива краса полонянки осяяла залу. Її великі очі аж іскрилися ненавистю і зневагою, блискавки ширяли від гарячого погляду, багряне, як захід сонця, волосся бурхливими хвилями перекочувалось з одного плеча на інше. Юна красуня, як хижий загнаний звір, крутила головою в очікуванні нападу.

Забувши про маску байдужості, вперше я дивилася на геліонатку, людину з таємничого Ордену, що повстав проти жерців. Я б мала ненавидіти ворога, та незнайомка, наче віддзеркалення внутрішнього єства, повстала переді мною! Ніхто не знає, чого коштує довгі роки зберігати терпіння, вдавати покірність, коли всередині назріває вулкан. Вулкан виклику, обурення і незгоди, непокірний, як рудоволоса полонянка.

Захотілося помінятися місцями. Віддати трон, майбутню владу, усе за можливість неприховано жити, не стримуючи почуттів.

Суворий чоловік на чолі процесії підійшов до полоненої з оголеним мечем:

— Верховні жрець і жриця Храму Есетів, дозвольте кров’ю ворога освятити вівтар найдревнішого.

Батько підняв руку долонею до зали:

— Внесіть його!

За мить перед жертвою і катом з’явився золотий вівтар, прикрашений голубим дорогоцінним камінням, яке називали слізьми дракона. В невелику впадину посередині мало лягти ще тепле серце ворога. Я не раз бачила кривавий ритуал, але нічого, окрім відрази, не відчувала. Вбивали фанатичних послідовників, які покірно йшли на смерть, щоб злитись із кров’ю найдревнішого. Але зараз переді мною стояла не божевільна жриця, а молода дівчина. Від безсилля і люті її великі очі наповнились слізьми і стали блискучими, немов кришталь. Полонянка високо підняла голову і перед смертю вигукнула:

— Скоро народиться той, хто знищить вас усіх! Ми, геліонати, боремось за це! — І в цей момент її тіло пронизав гострий меч жерця.

— Ні! — викрикнула я, піднявшись із трону.

Це нечувано! Присутні в залі ошелешено повернулися. А я продовжувала стояти і з жахом дивилася на мертву рудоволосу дівчину, яка з нестриманим криком, наче ожила у серці. Воно застукотіло частіше. Тепер я чітко знала, як люто ненавиджу все, що оточує! Якби присутні тільки знали, що їх майбутня верховна жриця стала геліонаткою!

Але крик протесту сприйнявся довколишніми як бурхлива незгода зі словами ворога. Ніхто не міг допустити, що все навпаки. Навіть мати, яка ніколи не проявляла емоцій, після церемонії підійшла і сказала:

— Та, хто так люто ненавидить геліонатів, буде достойною верховною жрицею. Але надалі стримуй в собі навіть ненависть до ворогів. Пам’ятай, ти — сестра найдревніших. А вони ніколи не виказують емоцій. Будь такою ж стриманою, як і вони.

Я сиділа на ненависному троні з затуманеним поглядом, а перед очима стояла страшна картина страти. Зустріч, яку передрік Едо, закінчилась, не встигнувши розпочатись. Я й зараз пам’ятаю рудоволосу дівчину, яка, не відаючи, змінила моє життя.

Одягнувши маску байдужості, я робила вигляд, що розглядаю процесію. Та несподівано погляд зачепився за незнайомця, який дивився просто у вічі. Небачена нахабність обурила, а потім налякала. З жахом я зрозуміла, що пильні сірі очі бачать наскрізь. Не вірять масці, а читають кожну думку, відчувають відразу, страх і можуть в будь-який момент викрити! Я налякано відвела погляд, втупившись у руку, яка дрижала, як листок на вітрі. Здавалось, що, заховавши очі, зможу сховати і душу, яка насмілилась повстати проти минулого, теперішнього і майбутнього. А про це не повинна знати жодна жива душа. Доки я не знайду способу вибратись звідси.

Коли тієї ж ночі я крутилася в ліжку, то шкодувала, що так і не знайшла мужності роздивитись незнайомця, який чомусь знав чи здогадувався, що коїться в моїй душі. Обережніше, Есхо… Сьогодні я ледве не видала себе. Звичайно, боятися чужинця безглуздо, ніхто не повірить безпідставним словам. Проте ворога повинна знати в обличчя!

Настав час, коли почали відкривати таємниці Храму. Ці заняття проводила матір — єдиний носій древніх знань. Доступу не мав навіть верховний жрець. Тоді я багато часу проводила з нею. Але сподівання зблизитись виявились марними. Вона залишалась такою ж холодною і чужою, як і стіни підземель.

Минали одноманітні дні, а маска ставала все більш обтяжливою. Я вже не знала, з чого черпати сили, щоб і далі приховувати почуття. Ніби ходила по