Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

пса, що, пробігаючи, лизнув йому руку і грайливо помахав хвостом... А потім сталося вже й зовсім неймовірне: у дворі нормальної школи хлопчаки ганяли м’яча. Вони закручували такі карколомні фінти, а маленький, пружний голкіпер так стрімко шугав за м’ячем, що у хлопчика м’ятно хололо під грудьми і серце стрибало, як м’яч. Наразі хтось із гравців так «заліпив», що м’яч завис у зеніті, як планетка, потім поволі почав опускатися за огорожу і покотився... покотився прямо до нього. Не тямлячи себе, хлопчик потягся назустріч м’ячеві і вже напружився для удару... Як нагло: «А куди ти?» — мати грубо вхопила його за плече, кинувши родичці дратливо: «Бачила... отаке?!» Вдома, вправляючись на віолончелі, він плакав, і сльози скочувались по струнах, як роса, котру вперше побачив уранці. ... Філармонія була переповнена по вінця. Меломани шурхотіли програмками, перешіптуючись: «Приїхав з гастролей». «Звідки?» «Здається, з Америки». «Його вже вдома й не побачиш». «Що ти хочеш — геній». «А на ювілей таки приїхав...» «Т-с-с», — шикнули зусебіч. Розсунулися лаштунки, і конферансьє пафосним речитативом почав перелічувати: «Народний... лауреат найвищих премій... міжнародних і вітчизняних... почесний професор... доктор... академік... великий... неперевершений віртуоз... гордість міста... держави... нації...» ...Він не просто грав, а увесь гучав музикою. В напівзабутті, заплющившись, сивий-сивий... як Саваоф на зводах Сікстинської Капелли. Зала... та що там зала! — світ не існував для нього... тільки музика. Він нічого не чув і не бачив. Та на останньому акорді він таки почув... Цей звук супроводжував його все життя, на всіх континентах і велемовних учтах... Він почув той особливий, глухуватий стукіт, від якого завмирає серце і м’ятно холоне під грудьми. Опустив смичок, розплющив очі і... побачив: за вікном, по хіднику, котився м’яч, назустріч йому летів хлопчисько... Налігши на ліву, він так «вліпив» правою, що м’яч завис у зеніті, як планетка. І коли почав опускатися через огорожу, Маестро... заплакав. Він плакав, по-дитячому, кулаком розмазуючи сльози. А зала шаленіла від захвату, осипаючи його квітами,