Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

А тут ще дощі зарядили достоту, — І рідний чорнозем розвезло в болото. Тепер стирчимо у багні, на розпутті, Чи ролики з браком, чи ми шалапутні? І лаємось тяжко з тієї підстави: Який це нас дурень на ролики ставив?! І тоскно чекаєм чиєїсь принуки, Коли нам вилазить з цієї багнюки. Чи, може, до переду й заду негайно Пропелери вставить — і в лет вертикально? ... Отак би й стирчали ми, Богом забуті — В багні по коліна, у ролики взуті. Та їхав із ярмарку дядько по торзі, Як глянув — і ледве не випав із воза: — Чи ви не при тямі? Чи я з перепою? Ви й справді зібрались на роликах в поле?! — Так це ж нам пораяли радники мудрі... — Всміхнувся візниця і в бороду муркнув: — То хай вам і те вже роз’яснюють звідти, Як сіється гречка і... робляться діти — І рушив коня в українське безмежжя. А ми — у багні стоїмо, незалежні... Від розуму. Спогад
Щоранку мати тягла його до музшколи. А він, маленький і згорблений, волік опасисту, ростом з нього, віолончель. Хлопчику минав сьомий. Коли проходили поуз вітрин з іграшками, його втомлене, аж старече личко оживало і ставало, як у всіх дітей. ...Якось, по дорозі до музшколи, їх перестріла далека родичка. Жінки довго і гаряче цілувалися, а очі були холодні-холодні. Хлопчика занудило від їхніх нещирих охкань і ахкань: «Скільки ж це ми не бачилися?!» «Леле, а ти зовсім не змінилась!» «А ти, ти... просто розквітла!» Потім занудно доскіпувались: «Де брала крам?» «Хто шиє?» «Як? Як? Стривай: запишу адресу». За балачкою вони забули про нього, і хлопчик уперше розгледівся довкруж. Після пісної кімнати — стеля, кусень вікна, щиглик у клітці та остогидла віолончель, — він уперше побачив: справжніх, живих горобців, кота, що ласо і хижо стежив за ними,