Chigozie Obioma - Рибалки

голки, прутиків рафії, пальмового волокна, перев’язаних міцною мотузкою, — і совком. Оця його швидкість, з якою він кинувся прибирати бруд, і зворушила матір.

— Ікенно, ти живеш у страху, що один з братів уб’є тебе, — голосно звернулася вона до Ікенни, щоб він почув її за плескотом води, — але вийди й подивися…

— Ні, ні, ні, Нне, ні. Будь ласка, не кажи… — гаряче почав благати Боджа.

— Облиш, дай мені розповісти йому, — сказала мати. — Ікенно, вийди й подивися, просто вийди й… — Боджа протестував, кажучи, що Ікенна навряд чи зрадіє, коли дізнається, що він прибрав його блювоту, але переконати матір було неможливо.

— Подивись, як ті самі твої брати підмітають за тобою, — продовжувала вона. — Прибирають твою блювоту. Вийди й поглянь, як ці «вороги» піклуються про тебе, хоч ти цього й не бажаєш.

Можливо, саме через це Ікенна того дня й не виходив із ванни так довго, але нарешті він таки вийшов, обмотаний рушником. На той час Боджа начисто підмів і навіть вимив ганчіркою плями на підлозі, стіні й задній стінці крісла, на яких позастигала блювота. Мати побризкала усюди антисептичною рідиною, а тоді змусила Ікенну піти з нею до лікарні, пригрозивши, що як він відмовиться, то вона телефонуватиме батькові. Ікенна знав, як серйозно батько ставився до питань здоров’я, тож підкорився.

Я перелякано заціпенів, коли за кілька годин мати повернулася додому сама. Ікенна захворів на тиф, і його поклали до лікарні на курс внутрішньовенних ін’єкцій. Коли ми з Обембе, охоплені страхом, розревілися, мати заспокоїла нас, запевнивши, що його відпустять наступного дня і що він обов’язково видужає.

Але я почав боятися, що з Ікенною станеться щось лихе. У школі я багато не балакав і ліз битися з будь-ким, хто мене зачіпав, поки один із завучів не відшмагав мене. Таке бувало нечасто, бо я був слухняною дитиною не тільки перед батьками, а й перед учителями. Мене лякали тілесні покарання, і я робив усе, щоб до них не доводити. Але сум, що охопив мене через погіршення братового стану, розпалив у мені гірку відразу до всього на світі, особливо до школи й усього, що в ній відбувалося. Надію на порятунок мого брата було знищено. Я боявся за нього.

Слідом за здоров’ям та добрим самопочуттям отрута забрала в Ікенни віру. Він не відвідував церкву три неділі поспіль, посилаючись на свою хворобу, — а до того в одну неділю не пішов, бо дві доби лежав у лікарні. Але на ранок наступної, можливо, набравшись сміливості через те, що батько, який поїхав до Ґани на тримісячне стажування, не міг навідатися до Акуре раніше цього терміну, Ікенна оголосив, що він просто не хоче йти до церкви.

— Чи я правильно тебе почула, Ікенно? — спитала мати.

— Усе правильно, — різко відказав Ікенна. — Слухай, мамо, я вчений, і я більше не вірю, що Бог існує.

— Що? — скрикнула мати, відступивши назад, ніби наступила на гостру колючку. — Ікенно, що ти таке кажеш?

Він повагався і глибоко насупився.

— Я питаю тебе: що ти таке кажеш, Ікенно?

— Я кажу, що я вчений, — відповів він. Йому довелося сказати «вчений» англійською, бо іґбо не має потрібного слова, і воно прозвучало лунким викликом.

— І? — тиша у відповідь змусила її продовжити. — Договорюй, Ікенно. Договори ті мерзенні слова, які ти щойно сказав. — І вона пішла в наступ, вказуючи пальцем на його обличчя: — Ікенно, послухай оце: єдине, чого ми з Еме ніколи не зможемо прийняти й ніколи не приймемо, це дитина-атеїст. Ніколи!

Вона цмокнула язиком і клацнула двома пальцями над головою, щоб відгородитися цим марновір’ям від можливості такої події.

— Отож, Ікенно, якщо ти й надалі хочеш бути частиною цієї родини і їсти в цьому домі, зараз же підводься зі свого ліжка, інакше ми з тобою вліземо в одні штани.

Ікенну налякала ця погроза, бо мати використовувала вираз «влізти в одні штани» тільки коли її лють досягала вершини. Вона пішла до своєї кімнати й повернулася зі старим батьковим шкіряним паском, наполовину намотаним на зап’ястя, повністю готова відшмагати його — чого вона майже ніколи не робила. Забачивши пасок, Ікенна посунув до ванної, щоб умитися й приготуватися до церкви.

Повертаючись додому після служби, Ікенна йшов попереду нас, щоб мати не з’ясовувала з ним стосунки на людях, і тому що зазвичай вона давала йому ключі, щоб він відчиняв нам ворота. Після церкви вона майже ніколи не йшла прямо додому, а завжди лишалася з малими на жіночі зібрання після служби або навідувала котрусь із подруг у неї вдома. Щойно ми зникли з материних очей, Ікенна наддав ходи. А всі ми тихо йшли за ним. З якоїсь причини Ікенна вибрав довшу дорогу через вулицю Іджока, яку населяли бідняки, що жили в дешевих, здебільшого нефарбованих будинках і дерев’яних халупах. Майже на кожному розі цього брудного району гралися діти. Були там дівчатка, які стрибали собі по намальованих на землі класах. Якийсь хлопець, не старший за три роки, присів над чимось схожим на землисті мотузки екскрементів, що вилазили з нього й укладалися в лиху з виду пірамідку. Коли пірамідка сформувалася й почала отруювати повітря, хлопчик побіг гратися далі, шкрябаючи ґрунт паличкою й не звертаючи уваги на хмару мух, що вилися навколо його сідала. Ми з братами сплюнули на землю, а тоді, послухавшись незаперечного голосу інстинктів, негайно витерли плювки підошвами взуття, а Боджа облаяв малого і людей, які жили в цьому районі, «свиньми, просто свиньми». Обембе трохи затримався позаду, намагаючись начисто вичовгати свою слину. Плюнувши й витерши слину з землі, ми підкорялися повір’ю, яке казало, що коли на чиюсь слину наступить вагітна жінка, то така людина, якщо то чоловік, назавжди стане імпотентом, що я на той час розумів, як «той орган магічним чином зникне».

Та вулиця справді була дуже брудна. На ній, у незавершеній двоповерховій будівлі, єдиній на вулиці з мощеною підлогою, жив із батьками наш друг Кайоде. Будинок був настільки сирий, що безформні бетонні стовпи і їх залізний каркас стирчали з горища, тягнучись угору скелетастими прутами. Купи голої цегли,