Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

А познайомився він з Олівейрою у Кордільєрах, в альпіністському таборі, до якого з’їжджалися на час канікул студенти. Була вона тоді студенткою першого курсу того ж факультету, який колись закінчив він сам.

До столиці вони поверталися разом, Олівейра одразу ж погодилася оселитись у його квартирі і відтоді була йому і відданим другом, і помічницею, й особистим секретарем. Невдовзі народила йому доньку. Одначе взяти з ним шлюб, стати законною дружиною так і не погодилася. Спочатку це його страшенно вражало. Він благав її, погрожував покинути, намагався з’ясувати причини, які спонукають утримуватися від шлюбу, проте з часом угамувався, вважаючи, що така його доля.

А скаржитися на свою долю йому нема чого. Вона була милостивою до нього: і раніше, під час сходжень на вершини (якби ж тільки не загибель доньки!), і в науковій діяльності, і в родинному житті.

З цією втішною думкою він і заснув.

Уранці Кодар вийшов зі своєї кімнатки до сніданку. Він був неголений і, як здалося Мікейросу, мав стомлений, навіть трохи змарнілий вигляд.

— Як вам спалося, докторе Мікейрос? — привітав він господаря фразою, якою годилося б почати розмову не йому.

— Чудово, пане Кодар. Сподіваюсь, і вам теж? Прошу до столу. Чи, може, спершу душ? Знаєте, він у нас тут примітивний. Ми самі гріємо воду.

— Я вже скупався в гірській річці. Вода там, щоправда, крижана, зате бадьорить чудово. Я знаю, що ви, пані Олівейро, запрошували мене на чашку кави. А потім, стурбовані моїм мовчанням, стукали в двері. Але я не міг вийти, поки ви тут спілкувалися з доктором Крішною. А мені конче треба було знати, хто чекає на доктора Крішну за скелею. І скільки їх. От я і скористався прочиненим вікном. Як для першого поверху височенько було, довелося спустити шовкову драбинку.

— І скільки ж їх? — не втримався від цікавості Мікейрос.

— Троє. На щастя, всього троє. Як ми й передбачали. І це відповідає відомостям, які ми мали, починаючи нашу операцію.

— Отже, я не помилився: ви все ж таки з таємної поліції?

— Ні. Здається, я вже казав вам це. Але тепер можу повідомити, що ми налагодили контакти з вашою поліцією, бо сама вона з цією справою не впоралася б. Люди Крішни мають величезний досвід замахів і пограбувань. Він найняв їх у Гонконзі. Прийомами дзю-до, джіу-джітсу й карате вони володіють з такою вправністю, що ніж чи пістолет їм практично не потрібні.

Після сніданку доктор Мікейрос запросив Кодара прогулятися.

— Напевне, вас цікавить, про що ми говорили з Крішною? — спитав доктор, коли вони вийшли з будинку.

— Я міг би попросити вас переказати вашу розмову. Однак не буду приховувати: її записано на магнітну плівку.

— Навіть так? — вражено зиркнув на нього Мікейрос. — Ви хочете сказати?..

— Не хвилюйтесь, досі вас ніхто не підслуховував. Магнітофон я встановив тільки вчора. Ваші особисті таємниці нас не цікавлять. Та й не в наших це правилах. А от з доктором Крішною у нас свої рахунки.

— Тоді дозвольте ще одне запитання. Коли ми з Крішною вийшли на подвір’я, я помітив якусь постать, що метнулася попід скелею. Це були ви?

— Ні, докторе. Можливо, це була людина, яка за інших обставин повинна була вбити вас.

— Убити?! — нервово сіпнув плечима доктор Мікейрос. — За що?

— Ви неуважні. Доктор Крішна уже все пояснив вам. Відмовившись співробітничати з ним, ви підписали собі вирок.

— Ага, так, розумію… — пробурмотів доктор Мікейрос. — Знаєте, я альпініст і звик до ризику. Але той ризик був завжди пов’язаний з горами, сніговими лавинами, одне слово, з природою, стихією. І кожна людина в горах завжди сприймалася як шанс на допомогу, як надія, порятунок. До речі, що ви мали на увазі, кажучи: “За інших обставин?”

— От цього я не знаю. Напевне, за якихось інших, аніж склалися тоді. Можливо, той чоловік чекав сигналу Крішни. Або вашої появи на подвір’ї самого. Хтозна…

— Невже це так важливо для них: знищити плити? Знищити мене? Люди, які живуть десь у Тібеті, в Гімалаях… Що їм до того, що тут лежать “забуті письмена”. Та й вам, сеньйоре Кодар, що до цього? Чому ви тут? Що привело вас сюди? Давайте вже відверто. Доктор Крішна, цей гангстер чи хто він там, уже висповідався переді мною. Може, то в них така звичка, така манера: висповідуватися перед жертвою, а потім спроваджувати її на той світ?

— Говоріть тихше, пане Мікейрос. Он іде пані Олівейра. Навіщо їй чути про такі страхи? — Мікейрос озирнувся і побачив дружину, що йшла з глечиком до невеличкого водоспаду неподалік од вілли. — Так от, ви вже знаєте про таємне товариство “стражів Землі”, яке представляє доктор Крішна. Щоб багато не розводитися, скажу: ми, люди, які прийшли вам на допомогу, займаємо у вже відомих вам питаннях протилежну позицію і тому є найзапеклішими ворогами “стражів”. Кілька років тому було засноване товариство “братів по космосу”. Дослідивши чимало старовинних книг, літописів та легенд, засновники його дійшли висновку, що практично всі ці джерела в той чи інший спосіб засвідчують: Землю вже не раз відвідували посланці інших планет, вони мали контакти з землянами і зараз продовжують стежити за розвитком нашої цивілізації. Але не втручаються у наші справи, чекаючи такого рівня технічного розвитку землян, який дасть змогу вступити в контакт, не боячись негативних наслідків. На жаль, поки що більшість людства скептично ставиться до цього. Навіть ті факти, що здаються незаперечними, втрачають свою цінність через прагнення газетярів до сенсацій, через усілякі правдиві й неправдиві свідчення вчених. А от ваші плити — неспростовний доказ того, що на Землі вже існувала високорозвинена цивілізація.

І, врешті, не так уже й важливо: є ці, як ви кажете, “забуті письмена” кам’яними візитками інопланетян чи їх слід вважати заповітом високорозвиненої цивілізації землян. Так чи інакше, ми, члени організації “космічних братів”, кровно зацікавлені в існуванні вашої колекції, у науково-технічному прогресі і в пропаганді ідей космічного братства. Проте ми ніколи не вдавалися ні до яких брудних акцій, як це роблять члени організації “стражів”. І прийшли сюди лише тому, що дізналися: вашим плитам загрожує знищення. Ми не можемо допустити, щоб “стражі” постали перед суспільством у вигляді принципово нової соціальної сили. Такої собі політичної партії поза політикою.

— Але ж і ви до цього прагнете, — в’їдливо докинув доктор Мікейрос.

Йому вже добряче остогидла вся ця гра, в яку його так уперто намагаються втягнути.

— Не заперечую,