Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

був впевнений у цьому) десь у безмежжях галактики і “розумом”, і “інтелектом” його рідної планети, а значить і його власним розумом. Стоячи тут, він ніби сподівався дива, чекав “небесного одкровення”, яке дасть йому можливість розгадати історію появи кам’яних плит, історію походження земних цивілізацій і їхні зв’язки з цивілізаціями трансгалактичними. І хто посміє докоряти йому за те, що він вірив у відвідини інопланетянами Землі й чекав появи біля свого “гірського гнізда” одного з космічних кораблів? Бо звідти, з кораблів, а отже, і з планети, яка їх запустила і на якій, за його переконаннями, знають практично все, що діється на Землі, вже не могли не помітити: їхні древні “забуті письмена” нарешті знайдено. А ці плити ще раз мають утвердити людство в думці, що своїм злетом воно зобов’язано ще й попереднім цивілізаціям, привчити його до віри уже не в бога, а в силу і могутність своїх братів по розуму, які освоїли інші планети.

“Ти, старий і немічний фантазере… — дорікнув собі в душі Мікейрос, насилу відриваючи погляд від осяйної хмарки, яка все виразніше набувала форми човна, хіба що добряче потрощеного крижинами. — Скільки можна?.. Зізнайся собі, що стомився. Ти зібрав тисячі плит… Хто зробив більше, ніж ти? І годі. Продай цю віллу, продай чи подаруй такому ж фанатичному мрійникові, як ти сам, колекцію плит, і доживай свого віку, порпаючись на присадибній діляночці біля свого міського будинку. Світ незбагненний. І в цьому він може зрівнятися лише з незбагненністю людської душі. Але ти стомився від усього і від незбагненності, що все життя тяжіє над тобою, теж…”

Мікейрос намагався не думати ні про розмову з доктором Крішною, ні про таємничу тінь, що майнула попід скелею, коли він проводжав свого запізнілого гостя, ні про не менш таємничого чоловіка на ім’я Кодар, що сидить у своїй потаємній кімнатці, вхід до якої замасковано під шафу. Проходячи повз будинок, доктор Мікейрос уважно придивився до вузесенького віконця кімнатки, в якій оселився Кодар. Вона були на першому поверсі над підвальним приміщенням. У віконці не світилося. Ніяких ознак життя. Спить? Чи, може, стоячи по той бік темних шибок, стежить за ним?

— Я носила йому каву, — зустріла його на порозі Олівейра. — Тобто, хотіла занести. Він не озивається. Дивно. Я стукала, і то досить гучно.

— Мабуть, спить.

— Надто рано для такого гостя, — якось невпевнено проказала Олівейра, притишивши голос. — Що це за люди? Він і цей Крішна? Чого вони тут? Що їм потрібно? Це не звичайні подорожні — я зразу відчула.

— Не звичайні, — погодився Мікейрос. — І нічого тут не вдієш.

Він пройшов коридором і постукав у двері маленької кімнатки:

— Сеньйоре Кодар! Ви чуєте мене? Сеньйора Крішни вже нема. Він пішов геть…

— Може, він вискочив у вікно? — подала голос Олівейра, що досі мовчки стежила, як Мікейрос стукав у двері. — Адже воно відчиняється:

— Все може бути, — стомлено відповів доктор Мікейрос. — Давай спатимемо сьогодні у мене в кабінеті.

Піднявшись нагору, він одразу ж замкнув двері на защіпку, перевірив, чи працює телефон, і зарядив рушницю.

— Тут як у середньовічній фортеці, — спокійно мовив він, роздягаючись. — Але я певен, що страхи наші безпідставні. Я завжди вірив у людську добрість, а не в лиховісництво. До такої віри мене привчили гори.

“Так, гори”, — повторив він уже подумки, лягаючи на диван поруч з Олівейрою. Вона одразу ж скрутилася калачиком і затихла, притиснувшись щокою до його передпліччя. Вона завжди так засинала, але перед тим, як заснути, примудрялася ставити йому силу-силенну всіляких запитань. Іноді Мікейросу здавалося, що він розмовляє з малесенькою донечкою. З тією, що загинула в горах, коли вони з Олівейрою взяли її з собою.

Маршрут на вершину гори Ачукан був їм добре знайомий. Від їхнього табору лишалося ще метрів п’ятдесят більш-менш крутого підйому, а далі йшов майже пологий гребінь. Іди та милуйся горами. І погода була чудова. Дивовижна була погода того вечора. Поки Олівейра й Аміка мудрували над вечерею, він вирішив спочатку сам пройти отих п’ятдесят метрів, підготувати їх для сходження дружини й доньки. І пройшов. Досить легко. І, вже помилувавшись краєвидом, що відкривався з виступу, на який він добувся, почав спускатися вниз… А ще пам’ятає, як з-під його ноги зірвався лише один камінь. Один-єдиний. Він тоді не помітив, що до схилу підійшла донька й чекає його з бутербродом у руці — призом за сходження. Боже, який це був жах! Він навіть не почув її крику. Та й Олівейра теж. Потім вони проплакали над її тілом усю ніч. Це була найстрашніша ніч у його житті.

Аміку вони поховали у красивій долині одразу за хребтом, який виднівся з вікон їхнього будинку. Поховали поряд з могилою якогось індіанського вождя. Ця дивовижної краси долина сниться йому мало не кожну ніч ось уже шість років. А прокидається він після тих снів, як після якихось жахливих видінь.

— Чому ти мовчиш, Олівейро? Тобі страшно?

— Ні, Міко, — вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амікою, що імена ці були близькими. — З тобою мені ніколи не страшно. Ти ж знаєш… Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.

Він погладив її волосся, поцілував у щоку. Він любив її так само, як і в молодості. Майже так само. Хоча боявся зізнаватися у цьому навіть самому собі.

— Усе буде гаразд, — зітхнув Мікейрос. — Усі лиха, які могли спіткати нас, уже спіткали. І залишились вони там, у горах.

— Не треба про гори, Міко, — прошепотіла вона. — Тільки не про гори.

— Пробач.

Про гори він згадав з необачності. Не треба було проти ночі…

У вікно було видно окраєць місяця. Сяйво, бліде й холодне, освітлювало невеличку кімнату, наповнюючи її якимись химерними тінями.

— Олі… — покликав він, торкнувшись рукою дружини.

Вона не відповіла, її дихання було рівне і спокійне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоці.

За фахом Мікейрос був археолог, доктор історії і археології. Але ще з першого курсу університету захопився альпінізмом. І це захоплення згодом багато в чому визначило і рід його занять, і спосіб життя. Та й усіх друзів, справжніх друзів, а не тих, кого з чемності запрошують на чашку кави, він набув або ж навіки втратив там, на схилах і вершинах гір, на перевалах, на берегах річок і по гірських безоднях. Анди, Кордільєри, Кіліманджаро, Гімалаї, Тібет… Скільки їх, відомих і невідомих гір, піків і вершин,