Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

– А… що ще?

– Тобто?

– У вас є щось інше, щоб мені продати?

– Ні.

– Невже ви прийшли тільки… для того, щоб мені це повідомити?

– Еее… власне, так. Я все перевірив, як і сказав, тепер, як на мене, все чітко.

Пан Чатерджі дивився на нього, зовсім збитий з пантелику.

– Гаразд… Може, вип’єте чашечку чаю масала зі мною?

Тиждень, що добігав кінця, був чудовим. Джонатан віднайшов задоволення в роботі, яке відчував на початку своєї кар’єри. Він навідувався до клієнтів, уточнював їхні контракти зі врахуванням справжніх потреб і радив їм нові захисти, коли в цьому виникала потреба. Він відчував, що його наче підхопило нове устремління, віднайдена енергія. Його праця знову набула сенсу. Він просто розцвітав, виконуючи свою місію, свою роль.

Прийшла п’ятниця, він опинився наодинці з Анжелою на терасі кав’ярні. Неподалік, на цьому боці тротуару старий саксофоніст награвав стандартні джазові мелодії, брак вправності просто обеззброював, на землі перед ним лежав перевернутий кашкет.

– Майкл не зміг прийти, – пояснила Анжела. – Має якусь пильну справу з клієнтом, щойно прислав повідомлення.

Вони замовили свою каву. Від того, що він наодинці з нею, Джонатан майже розгубився. Він утратив цю звичку й відчував суміш суперечливих емоцій, починаючи від ніяковості до якоїсь невиразної радості. Вона мала менш збентежений вигляд. Хіба що вміло приховувала своє сум’яття.

Голос Марджі не покидав його, заохочуючи порозмовляти з Анжелою, сказати все, що має на серці. Зізнайся їй у своїх почуттях. Чим більше він чув її поради, тим більше замикався в захисній стриманості.

Саксофоніст видав дуже гострий фальшивий звук, але грати не перестав.

Анжела вела розмову, та Джонатану здавалося, що вона уникає на нього дивитись. Вона переповіла новини з агентства і те, що там відбувалося за час його відсутності, потім, коли тема вичерпалася, почала коментувати останні новини під трохи зміщеним кутом зору в’їдливого гумору, який йому так подобався. В якісь моменти він її слухав, не вникаючи в суть, цінуючи саму розмову, тішачись начебто віднайденими відносинами, віддаючись бажаній ілюзії.

У якийсь момент йому здалося, наче щось переключилося: він відчув подібне задоволення в Анжели, їй, либонь, теж подобалося ділити цей момент тільки з ним одним. Це ледве вловлювалося: легке сяяння в очах, натяк на усмішку на вустах. Голос Марджі став упертішим, наполегливішим, аж невмолимим. Зараз або ніколи.

Він не зводив з Анжели очей, відчуваючи, як у ньому міцніє нова віра в себе, мужність, якої йому досі бракувало. Анжела продовжувала розмову, але тепер на її вустах грала усмішка. Йому не снилося, вона справді всміхалася, і дедалі частіше зупиняла свій погляд на ньому.

– Анжело…

Вона не почула. І далі говорила з тією чарівною усмішкою, яку він обожнював. Вібруючи під мелодійні звуки Чарлі Паркера, саксофон нібито віднайшов належну гармонію.

– Анжело…

Вона підвела очі, змовкла й дивилась на нього. Лагідний погляд, який, здавалося, чогось чекав. Погляд, який підбадьорював заговорити. Йому хотілося, щоб ця мить тривала довше, щоб зберегти її інтенсивність, запам’ятати назавжди погляд Анжели в його очах.

– Анжело… Я хотів сказати… Ти мала рацію… раніше… коли дорікала мені, що я мало часу присвячую родині… вихованню Клое… і все таке… Я зрозумів це зовсім недавно… і… хочу це тобі сказати…

Вона не зронила ні слова, мовчки дивлячись на нього. Він продовжив:

– Я також збагнув, що в ті часи я, либонь, не вмів тобі показати чи… сказати… що я тебе люблю. Це звучить по-дурному, але я думав, що ти це знаєш і не відчуваєш потреби чути про це знову.

Вона не реагувала і мовчки слухала.

– Мені також хотілося б, щоб… ти знала, що мої почуття до тебе залишилися… незмінними, – продовжив він. – І… я сказав собі, що не можу допустити, щоб якесь непорозуміння зруйнувало наші відносини… відносини, які так багато досі значать для мене…

Він замовк. Анжела не зводила з нього очей, але усмішка зникла, погляд став більш нейтральним, потім холодним, обличчя непроникним. Вона довго мовчки дивилась на нього, ніяк не реагуючи. Потім прокашлялася, щоб прочистити голос.

– Я мушу йти.

Підвелася, поклала мобільний телефон у сумочку, яку повісила на плече, і зникла в потоці нечисленних перехожих, що йшли на роботу.

Розгублений Джонатан блукав поглядом по натовпу незнайомих людей, які неспішним кроком прямували до своїх щоденних завдань.

Він несподівано відчув себе спорожнілим, позбавленим енергії та думок. Позбавленим надії. В голові звучала бездушна гра саксофона. Постійний потік перехожих пропливав перед його очима, не привертаючи уваги, наче вода, яка тече листям, але нездатна його намочити.

Минуло чимало часу, Джонатан вийшов зі свого заціпеніння тільки тоді, як офіціантка поклала на стіл рахунок.

Машинально вийняв гаманець і розплатився.

Потім узяв телефон, набрав номер і чекав, слухаючи дзвінки, що накладалися на звуки саксофона.

– Майкле, це я, Джонатан.

Передихнув, перш ніж продовжити.

– Я поміркував. І врешті-решт приймаю твою пропозицію. Попередь адвоката, нехай підготує папери, чим швидше, тим краще.

~ 27 ~

«Остін Фішер блискуче виграв місце у півфіналі, здобувши перемогу в матчі з австралійцем Ґеєм Гаріссоном. Здається, його рана залишилася всього-на-всього неприємним спогадом, хоча плече все ще перев’язане. Нагадаю вам рахунок: 6-4, 7-5, 6-4. Публіка здавалася трохи розчарованою, це публіка, чиє серце зумів завоювати симпатичний австралієць, і…»

Задоволений Майкл вимкнув телевізор. Друга гарна причина відкоркувати шампанське! Рішення Джонатана його окрилило. Після викупу його акцій він володітиме двома третинами агентства, які одразу ж продасть наступнику за запропоновану ним кругленьку суму. Справу зроблено. Перед ним відпустка, приємний час, неробство на сонці, гарні дівчата…

Це навело його на думку. Він взяв телефон.

– Саманта? Це Майкл. Хочу бачити тебе сьогодні ввечері.

– Навіщо? Я зайнята.

– Щоб святкувати! Чим ти зайнята?

Мовчання.

– Вгадай.

– Це не проблема: анулюй!

– Я дотримуюся слова, це питання репутації. У мене вимоглива клієнтура.

Майкл зареготав.

– Плачу вдвічі більше.

* * *

Джонатан голився, дивлячись у відчинене вікно ванної кімнати. Чути, як у садочку навпроти бавилися діти Ґарі. Трохи згодом вийшов їхній батько:

– І що це ви собі надумали? – загорлав він.

– Тату… ми не робимо ніяких дурниць, просто граємося! Поглянь, що ми тут…

– Ще чого? Думаєте, у мене є час на таку дурню? Ану будьте мені тихішими! Я не хочу чути вашого рейваху, ясно?

Діти кивнули, відчувши батьків гнів. Ґарі зник, не звертаючи уваги на їхню розгубленість. Смерть матері була й так для них тяжким ударом. А з таким ставленням до