Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Зайшов Чак Вінс, журналіст каналу-конкурента, з ним його асистентка, гарненька блондинка з пухким, у формі сердечка ротиком. Він не ступив і трьох кроків, як Воррен махнув йому рукою. Чак підійшов.

– Остін дуже незадоволений вашим останнім інтерв’ю, – крижаним тоном промовив Воррен. – Я також: ви надто багато собі дозволили. Могли б усе-таки віддати йому належне. Він – перший гравець у світі, Чаку. Зробіть якесь зусилля.

Чак Вінс відповів вимушеною напівусмішкою й, нічого не відповівши, пройшов далі з високо піднятою головою.

Реймонд не міг отямитися. Як тренер-професіонал міг так недостойно говорити з журналістом? Кинути йому такий докір – це підписати собі вирок.

Якусь мить він дивився на тренера, який пив каву так, ніби нічого не трапилося. Той вочевидь цього не усвідомлює. Не розуміє. Треба йому про це сказати, пояснити його помилку. Бо від цього, цілком певно, постраждає Остін. Журналісти не люблять, коли їм вказують, що вони мають робити. На наступному інтерв’ю Чак це покаже: воно буде ще більш hard, ніж попереднє. Точно. Бідолашний Остін… Він бо і так має проблеми з пресою.

Йому треба допомогти.

Реймонд дочекався слушного моменту, коли Воррен повернув голову в його бік. І зробив рішучий крок.

– Це мене не стосується, але те, що ви сказали журналістові, є найкращим способом нажити собі ворога. Справді. Ці хлопці міцно прив’язані до своєї свободи, так, як я до своєї камери. Якщо ви думаєте, що зумієте їх приборкати, то доб’єтеся протилежного ефекту, це, звісно, мене не стосується. Я кажу це заради вас, а також заради Остіна…

Воррен вислухав його, не виявляючи ніяких почуттів.

– Ви маєте рацію, – сказав він. – Це вас ніяк не стосується.

~ 25 ~

Джонатан пробіг поглядом по меню. Давненько він не обідав зі своїми партнерами.

Час від часу Майкл кидав у його бік трохи незвичний погляд. Відчувалося, що він спостерігає за його поведінкою. Очевидно, хотів уловити його реакцію на надісланий імейл.

– Чи є у вас біострави? – запитав Джонатан у офіціанта.

– На жаль, ні.

– Що ж, тоді я візьму… еее… овочеве асорті.

– Філе пангасіуса, – замовила Анжела.

– Стейк, – сказав Майкл.

– Якої прожарки?

– З кров’ю.

Офіціант відійшов.

– Тільки не кажи, що ти перейшов на біо! – кинув Майкл.

– Так.

– Щодня?

Джонатан кивнув.

– Справді? – перепитав Майкл, корчачись від сміху. – Ти бачив ціни? Це ж шахрайство віку!

– Це не коштуватиме мені дорого, якщо я звертатимуся до асоціації дрібних виробників-селян, які продають свою продукцію без посередників. Оскільки це місцеві виробники, потрібно менше транспорту, отже повітря менш забруднюється.

Майкл звів очі до неба.

– Але якого біса ти хочеш їсти біо?

Джонатан завагався. Чи варто відповідати? З упередженнями не борються…

Майкл, між іншим, вів далі, не чекаючи відповіді.

– Дрібні виробники – це симпатично, але ти не все у них зможеш знайти. Вони пропонують тільки фрукти й овочі, та й то не кожної пори року. І м’яса ти там не отримаєш: гадаєш, вони отак просто прийдуть до твоєї асоціації зі своїми телятами і ягнятами? Все це регламентовано, існують офіційні бійні, ветеринарний контроль, мережі розповсюдження.

– Хай там як, а я більше не їм ні телятини, ні ягнятини.

Здивоване мовчання.

– Чому?

– Вирішив більше не їсти дітей.

Анжела ледве не похлинулася аперитивом. Майкл розреготався.

– А яловичину?

– Вживання яловичини також вирішив обмежити, щоб запобігти винищенню амазонських лісів. Це якраз компенсує підвищену вартість біопродуктів у торгівлі.

– Але що з тобою сталося?

Джонатан також зробив ковток.

– Скажімо, я пригадав слова Боссюе.

– Боссюе?

– Бургундського письменника ХVІІ століття. Ти ж знаєш, що дитинство я провів у Бургундії…

– І що ж він такого сказав, твій бургундець?

«Бог сміється з людей, які журяться наслідками, причини яких їм так подобаються».

– Збіса глибока думка.

– По суті… я вирішив менше обурюватися вадами суспільства, і просто брати на себе свою частку відповідальності. Я усвідомив, що для мене важливіше бути у злагоді із самим собою, ніж повчати інших.

– Тож через це ти споживатимеш біо…

– Так, зокрема… я більше не хочу заплющувати очі на реальність. Можливо, споживання тварин – нормальна річ, але мені хотілося б, щоб спершу вони трохи пожили. По-справжньому, назовні, з мінімумом свободи. Окрім того, мені остобісіло їсти гормони, антибіотики, пестициди, ГМО… Я хочу живитися продуктами харчування, а не хімією.

Впродовж цих кількох хвилин партнери витріщались на нього так, наче він повідомив, що належить до транссексуалів і звуть його Розанна або Памела.

– Хочу померти своєю власною смертю, а не від гидоти, яку мені нав’язують, – додав Джонатан.

Недовір’я світилося в очах у партнерів.

– Ти вважаєш, що проживеш довше, якщо відмовишся від… усього того, що ти досі любив? – запитала Анжела.

– Не знаю, чи житиме він довше, – обірвав її Майкл. – Певно одне: життя таки здаватиметься йому довшим!

Здавалося, він не зможе перестати сміятися.

– Взагалі-то, він, можливо, не зовсім і помиляється? – зауважила Анжела.

Джонатан глянув на неї. Зараз вона вперше з моменту їхнього розлучення підтримала його думку.

Він раптом пригадав слова Марджі. Щоразу при зустрічі вона радила порозмовляти з Анжелою. Та чи вистачить йому мужності?

Їм принесли замовлені страви. Майкл накинувся на свою тарілку.

Джонатан зачекав якусь мить.

– Я вирішив повернутися на роботу, – несподівано промовив він.

Майкл із виделкою в руці якраз намірявся наколоти шматочок м’яса. Але завмер із відкритим ротом.

Можливо, змінив своє ставлення до яловичини?

~ 26 ~

– Пан Джонатан Коул!

– Добридень, пане Чатерджі. Як ваші справи?

– Непогано, непогано. Слухайте, давненько ми з вами не бачились.

Пан Чатерджі мав крамницю виробів із заліза у центрі міста. Чимала територія у трохи кумедному просторі на першому поверсі старої напіваварійної будівлі. Різноманітні товари у різних кольорах, складені на галай-балай, без очевидної логіки. Вони лежали у всіх кутках, висіли вгорі й на стінах, або були складені на перевантажених стелажах, що піднімались до стелі, утворюючи вузькі проходи, між якими доводилось протискуватися, щоб пройти. У повітрі витав ледь помітний запах бензину, єдина ознака пакистанського походження власника.

– Я взяв усі ваші угоди й підбив підсумок.

– Дайте вгадаю: ви маєте ще одну пропозицію для продажу.

Джонатан засміявся.

– Майже навпаки. Я збагнув, що деякі ваші контракти кілька разів охоплюють той самий ризик. Одно слово: ви по кілька разів платите за той самий захист. Тож я склав усе докупи, і тепер ви щомісяця економитимете вісімдесят дев’ять доларів.

– Гарна новина!

– Авжеж,