Ірина Смоліч - Пісок у склянці

Цього разу там нікого не було, і тільки крихітна червона лампочка пожежної сигналізації загрозливо блимала під стелею. Несподівано хтось торкнув його за плече:

— Що ви тут робите? — це була чергова.

— Вибачте, здається, я заблукав...

— Сюди не можна стороннім. Ви хочете, щоб мене звільнили з роботи?

— Ще раз вибачте. Я якось не подумав про це.

Вираз обличчя чергової трохи пом'якшав.

— Ходімо, я знайшла вашого покійника. Але пам’ятайте, ви дали мені слово.

— Певна річ.

Вони повернулися до реєстратури, де чергова протягнула Віктору клаптик папірця.

— Ось те, що ви просили — його домашня адреса.

— Дякую, ви не уявляєте, як допомогли мені, — він сунув папірець у кишеню, відразу забувши про інцидент з дівчинкою. — А зараз моя черга. Де ви хочете, щоб я залишив вам автограф?

— Ось тут, будь ласка, — чергова витягла з шухляди столу одну із його книжок.

— Треба ж, бачу ви й справді читаєте мої романи, — Віктор відкрив книгу на першій сторінці та взяв ручку. — Кому підписати?

— Мене звуть Вікторія, — відповіла вона.

— Так ми з вами ще й тезки! Просто чудово!

Віктор черкнув декілька коротких побажань, розписався й повернув книгу черговій, яка в цю мить виглядала цілковито щасливою. Справу було зроблено, тому він відчував справжнє задоволення: все вийшло саме так, як він і планував. Залишалося знайти будинок пана Бове, проте з цим не повинно було виникнути проблем. Колись в тій частині міста була розташована юридична контора, де Віктор працював, і він знав ці місця як свої п'ять пальців.

Автівка чмихнула та рівномірно загуркотіла, ледь запрацював двигун. Годинник на приладовій панелі показував запівніч. Віктор вивів авто зі стоянки, повільно натиснув на педаль газу і попрямував безлюдною вулицею в бік центру. Йому потрібно було проїхати майже через усе місто, але його це анітрохи не турбувало, і лише одна думка настирно лізла в голову: «Аби старий був удома, аби старий був удома...»

Район, куди прямував Віктор, славився своєю старовинною архітектурою, де більша частина споруд була збудована ще у минулому столітті. Серед них можна було відшукати старі особняки, складені з сірого каменю, двох- і триповерхові споруди з чудернацькими фасадами та витіюватою ліпниною, а також будинки сучаснішого вигляду, але які цілком відповідали найкращим традиціям. Неширокі вулички тут переходили одна в іншу, а ковані ліхтарі в англійському стилі надавали загальній картині закінченого вигляду. Якщо говорити про ціну на таку нерухомість, то дозволити собі її міг далеко не кожен. Наприклад, дуже успішний антиквар, яким представлявся пан Бове. Щоправда, у Віктора були деякі сумніви на його рахунок, оскільки старезна халупа в лісі навряд чи відповідала статусу багатія, за умови, звичайно, що будинок дійсно належав йому. Втім, це не мало значення. Головне — відшукати самого пана Бове, а от де конкретно, не так вже й важливо.

Віктор звернув у провулок і припаркувався біля воріт, де висіла табличка з назвою вулиці та номером будинку. Зовні сильно похолоднішало: дрібні калюжі вкрилися льодом, з рота йшли густі клуби пару. Особняк за високою огорожею мав готичний вигляд з вузькими вікнами та декількома шпилястими башточками, що розташовувалися безпосередньо під дахом. Різьблений фасад прикрашали деталі ліпнини, з боків від головного входу височіли дві мармурові колони. Подібні споруди Віктор бачив тільки у фільмах про вампірів і не уявляв, як вони виглядають зсередини. Він постояв у нерішучості біля воріт, після чого штовхнув хвіртку й попрямував до входу по кам'яній доріжці, уздовж доглянутих газонів і кущів троянд.

Навкруги панувала мертва тиша, і лише звідкілясь з будинку доносилася ледь чутна музика. Це був добрий знак — всередині вочевидь хтось перебував, — і все ж таки, Віктора брали сумніви. Що він робитиме, якщо не знайде пана Бове? Звернеться до поліції? Розпитає сусідів? Чи кине все до біса та знову почне жити своїм життям, ніби нічого не сталося? Але, як тоді бути з Марком? Викреслити його з пам'яті, так само як і Фелікса? Не кажучи вже про зниклий роман. Між іншим, Віктору тільки зараз прийшло на думку, що пан Бове, ймовірно, є єдиним володарем рукопису, і хоча б тому його варто відшукати.

Доріжка закінчувалася широким ґанком з кам'яними східцями та вела до масивних дубових дверей, які у світлі місяця нагадували віко елітної труни. Віктора вразила бронзова ручка у вигляді звіриної голови, дуже схожа на ручку дверей будинку в лісі. Отже, старий не збрехав, і покинутий будинок дійсно належав йому, хоча й перебував у жахливому стані. Тоді Віктор не схотів нічого з'ясовувати та віддав перевагу більш важливим справам. Але настав час відкрити завісу над таємницею і вивести антиквара на чисту воду.

Віктор вже простягнув руку, щоб подзвонити у дзвінок, коли помітив широку смужку світла між дверима та дерев'яною рамою. Він штовхнув двері рукою, і його очам відкрився просторий передпокій в темних тонах, де на стіні висів ввімкнений світильник, що нагадував кришталеву чашу, а біля самого входу стояла вішалка з одягом і старе трюмо.

— Гей, тут є хто-небудь? — голосно покликав Віктор, переступаючи поріг. — У вас двері відчинені.

Всередині будинку було значно тепліше, ніж на вулиці, та відчувався аромат франзолій з корицею. Проте зблизька стало