Ірина Смоліч - Пісок у склянці

Залишивши котеджне містечко позаду, він виїхав на трасу, вільну у вечірній час, та додав швидкості. Віктор намагався не гнати й акуратно керував новеньким «Фордом», хоча йому кортіло якнайшвидше дістатися до лікарні, в якій за останні декілька днів він побував уже двічі. Перший раз, коли привіз туди чи то дівчинку, чи то пана Бове, а другий — коли сам потрапив у аварію. Між іншим, ця історія з плутаниною, кого саме він привіз, йому дуже не подобалася. Чому він нічого не пам'ятав? Вірніше, пам'ятав не те, що сталося насправді. А може, лікар йому збрехав, і Віктор привіз до лікарні дівчинку, а не старого? Тоді лікар теж брав участь у змові. Але як це довести? І чи треба взагалі щось доводити? Ні, краще зосередитися на головній меті — з'ясувати якомога більше про пана Бове, адже саме з нього розпочалися всі неприємності.

Цього разу ніякої дівчинки на дорозі не було і до лікарні вдалося доїхати без пригод. За стійкою реєстратури сиділа молода чергова, яку Віктор бачив уперше. Вона належала до тієї категорії жінок, чиї пікантні форми неодноразово оспівувалися поетами різних епох, а видатний бюст служив натхненням для багатьох художників.

— Добривечір, — звернувся до неї Віктор, широко усміхаючись. — Ви не могли б мені допомогти?

Чергова підвела на нього свої темно-карі з поволокою очі й теж усміхнулася.

— Я вас слухаю!

— В мене невеличка проблема. Дві доби тому, — почав пояснювати Віктор, — я підібрав на дорозі чоловіка з серцевим нападом і привіз його до вас у лікарню. На жаль, наступного дня він помер, і в моєму авто залишилися деякі його речі. Так от, мені потрібно передати їх родичам, тому я б хотів отримати адресу цієї людини.

Чергова здивовано скинула брови.

— Ви хочете, щоб я дала вам його адресу?

— Ви вгадали. Адже у вас в комп'ютері зберігаються дані всіх ваших пацієнтів, чи не так?

— Вибачте, але ми не даємо подібних довідок. Вам треба зробити офіційний запит.

— В мене немає на це часу. Завтра я їду з міста та не знаю, коли повернуся, — здійснив ще одну спробу Віктор. — Може, ви зробите для мене виняток?

— Не можу.

— І немає жодного шансу, що ви передумаєте?

— Мені шкода... — чергова співчутливо стиснула губи.

Віктор спересердя чортихнувся — його хитрощі не спрацювали. Потрібно було терміново придумати щось ще. Несподівано чергова заговорила сама:

— Вибачте, а ви часом не Віктор Нетке?

— Так, це я.

— Той самий відомий письменник? — на її обличчі засяяла чарівна усмішка. — Я не одразу впізнала вас. В житті ви виглядаєте молодшим.

— Справді? — трохи розгубився Віктор. — Ніколи про це не замислювався.

— І значно привабливішим, — чергова почала кокетливо поправляти зачіску, яка і так була в ідеальному стані. — Ви бачили своє фото на обкладинці останньої книги? Воно просто жахливе. До речі, сама книга мені надзвичайно сподобалася.

— Приємно це чути, — Віктору несподівано спало на думку, що іншого шансу він може не мати, і треба діяти. — Особливо від такої гарної леді. Я впевнений, мені вас послало саме провидіння.

— А ви хитрун, — засміялася чергова. — Хочете, щоб я заради вас порушила правила лікарні?

— Якщо чесно, я дійсно розраховую на вашу прихильність.

— Ну я не знаю...

— Повірте, для мене це важливо.

— Гаразд, я допоможу вам, — нарешті здалася вона. — Тільки у мене є дві умови.

— Все, що завгодно.

— По-перше, ви дасте мені свій автограф!

— Вважайте, що він вже у вас.

— По-друге, ви пообіцяєте, що нікому не скажете, від кого отримали адресу.

— Слово честі.

— Добре! Тоді назвіть мені ім'я та прізвище того чоловіка, щоб я могла пошукати його у нашій базі.

— Його ім'я Едуард Бове, — Віктор мало не підскочив від радощів.

— Чудово, — чергова присунула до себе клавіатуру і застукала по клавішах. — А зараз мені потрібно трохи часу. Можете сісти на канапу, я вас покличу.

Віктор з розумінням кивнув головою та відійшов від стійки. Він не міг повірити, що домігся бажаного, щоправда, сідати на канапу не наважився, тому що чудово пам'ятав, чим це скінчилося минулого разу. Натомість він став неспішно прогулюватися холом. З моменту його останнього візиту тут нічого не змінилося: натертий кахель так само виблискував чистотою, а навколишню атмосферу наповнювали тиша та спокій. Людей зараз у холі не було, за винятком чергової, і лише кроки самого Віктора луною відбивалися від стін і зникали у коридорі приймального відділення. Закінчувався коридор дверима у вигляді металевої двостулкової конструкції без жодних замків чи ручок, але з круглими віконцями, схожими на корабельні ілюмінатори. Віктор не втримався та зазирнув в одне з них. І тут йому здалося, що в напівтемряві він бачить знайому дитячу фігурку.

Віктор з жахом відсахнувся.

— Що в біса коїться? — прошепотів він та