Ірина Смоліч - Пісок у склянці

голос підказував Віктору, що видовище, яке на нього очікує, навряд чи виявиться приємним. Так і сталося. Коли він зійшов сходами униз та наблизився до того місця, де зберігалися коробки з різним мотлохом, його очам відкрилася по-справжньому жахлива картина.

Фелікс висів між двома стійками для інструментів і був увесь обмотаний тонким металевим дротом. Дріт місцями впивався йому в тіло, тому його хутро було буквально просякнуто кров'ю. Кров також виднілася на підлозі у вигляді калюжі, яка вже встигла перетворитися на руду пляму. На перший погляд все виглядало, мов нещасний випадок, але це лише на перший погляд. Дріт кріпився до стрижня у стіні на висоті півтора метра від землі, і важко було уявити, щоб Фелікс сам вліз у цю смертельну пастку. Тобто хтось навмисно підвісив його туди.

Віктор відчув, як нудота підкотила до горла. За допомогою кусачок він звільнив тіло кота від дроту, загорнув його у шматок целофану та, прихопивши з собою лопату, виніс на подвір'я. Дощ припинився, але копати вологу землю все одно виявилося важко, особливо в темряві: Віктор не став запалювати ліхтар, щоб не привертати увагу сусідів. На все про все йому знадобилося понад годину, після чого він повернувся до будинку, де було тихо — вочевидь, Ельзі вдалося заспокоїти Камілу. Натомість Віктору спати не хотілося, тому він попрямував у свій кабінет, відкупорив пляшку коньяку, налив трохи у високу склянку та з насолодою випив. П'янка хвиля вдарила у голову, і він почав подумувати, чи не влаштуватися спати прямо тут, на канапі, коли несподівано задзвонив телефон. Це була Клара, якій він залишив для зв'язку свій номер.

— Вікторе, це жахливо! — швидко заговорила вона без жодної передмови. — Здається, літак Марка розбився.

— Літак Марка? — він ледве не випустив з рук склянку. — Цього не може бути! Ви впевнені?

— Про це щойно повідомили у новинах. Включіть телевізор.

Віктор підібрав з сусіднього крісла пульт від плазмового телевізора, який дивився вельми рідко, та натиснув кнопку включення. Йому вдалося швидко налаштуватися на канал новин, де бородаті дядьки обговорювали чергову економічну нісенітницю, але рухомим рядком внизу йшла новина про катастрофу: «Пасажирський літак, що прямував рейсом 1482 до Лондона, розбився за декілька хвилин після зльоту».

— Ну що, бачили? — знову заговорила Клара. — Адже я не думаю, що сталася помилка. Інакше вони б не показували таке у новинах. Правильно?

— Так, схоже на правду, — підтвердив її слова Віктор. — І це точно літак Марка. Я добре запам'ятав номер рейсу, оскільки довго шукав термінал, де проходила реєстрація.

— Саме тому я вам і телефоную.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви були останнім, хто бачив шефа, — почала пояснювати вона, — ось я і подумала, що тільки ви знаєте, чи сів він на той злощасний літак чи ні.

— Мені б дуже хотілося вас заспокоїти, Кларо, — зітхнув Віктор, — але, на жаль, я тільки бачив, як він попрямував до стійки реєстрації. Що було потім, мені не відомо. Після нашої бесіди я пішов.

— Що ж мені робити?

— Ви пробували з ним зв'язатися?

— Так, я намагалася додзвонитися на його мобільний, але абонент виявився недоступний.

— А дружині ви його телефонували? Можливо, їй щось відомо.

— Ні, але це непогана ідея, — голос Клари пожвавився. — Дякую за підказку.

— Не варто. Я ж особливо нічим не допоміг. До речі, я хотів ще сказати...

Але договорити Віктор не встиг: зв'язок перервався, тому він не зміг повідомити своїй співрозмовниці, що її авто повернено на стоянку у повній цілості. Втім, вона вже і сама напевне про це знала.

Він подивився на годинник — стрілки показували одинадцяту. Віктор сів перед телевізором і став чекати на випуск новин. Як він і передбачав, першим сюжетом йшов репортаж з місця катастрофи Боїнгу-747, який впав за чотири кілометри від аеропорту за хвилину після зльоту. На його борту перебувало двісті шістдесят вісім осіб, включаючи екіпаж, однак про вцілілих, як, втім, і про причини падіння, нічого не повідомлялося. Віктор вимкнув телевізор та відкинув голову на кріслі. Думки його плуталися, а перед очима пливли кола. Ні, це не могло бути звичайним збігом. Напевно, у всьому винна клята флешка. І навіщо він тільки віддав її Марку? Віктор мав з самого початку зрозуміти, що вона представляє небезпеку для кожного, кому потрапляє до рук. А в даному випадку, ще й для двохсот шістдесяти восьми пасажирів літака, що опинилися на його борту. Та от питання: яку небезпеку могла становити звичайна флешка? Невже справа дійсно полягала у його новому романі?

І все ж таки, щось тут було не те. Наче хтось без дозволу ступив на його територію; невідома сила, яка йшла слідом, вселяючи в душу страх і розпач. Віктор відчував її інтуїтивно, якимось десятим чуттям, хоча й не уявляв, з чим саме має справу. Він просто знав, що диявольський механізм запущено та відлік часу почався. Досить згадати вбивство Фелікса і крах літака. Але звідки ця сила взялася? З яких таємних глибин? І де шукати її джерело, щоб запобігти новому удару? Може, варто проаналізувати всі події з самого початку. Та уважніше придивитися до того, хто викликав найбільшу підозру? Наприклад, до пана Бове.

Віктор піднявся з крісла і вибіг у передпокій. Ключі від автомобіля Ельзи знайшлися на столику. Звісно, вона могла розсердитися, якби дізналася, що він без дозволу взяв її машину. Але вибору в нього не було — таксі в таку пізню годину довелося б чекати занадто довго.