Ірина Смоліч - Пісок у склянці

— Уявляю, що вам довелося пережити.

— Але це ще не найжахливіше, — Ельза знову замовкла, не наважуючись продовжувати, після чого все ж таки додала: — Вона думає, що це зробив ти.

— Як це я?

— А ось так! Адже в нашому будинку стоїть сигналізація, і якби чужий вдерся всередину ми б про це знали.

— Ні-ні, зачекай, — Віктор ніяк не міг оговтатися від почутого. — Через те, що не спрацювала сигналізація, ви у всьому звинувачуєте мене?

Ельза повернулася до нього обличчям і уважно подивилася в очі.

— А кого нам, на твою думку, звинувачувати? Хто міг таке зробити? Я? Каміла?

— Але це смішно! Навіщо мені його вбивати, сама подумай.

— Ти мені відповіси.

— Та не було ніяких причин. Ти ж мене знаєш.

— Виходить, що не знаю.

Віктор нічого не відповів, і у кімнаті на деякий час запанувала тиша. Тільки по шибці голосно стукали краплі дощу.

— Добре, я піду до Каміли. Спробую умовити її поспати, — Ельза розвернулася й попрямувала до дверей.

— Стривай...

Віктор спробував взяти її за руку, але вона різко відскочила від нього мов від прокаженого:

— Не треба, благаю тебе.

— Тобто, ти насправді вважаєш, що я до цього причетний? Просто чудово!

Ельза невесело зітхнула.

— Останнім часом ти поводився дивно...

— Що ти маєш на увазі? — Віктор відчув, як починає закипати. — Ти хочеш сказати, я поводився наче якийсь псих? Так?

— Обговорімо це пізніше. Мені потрібно укласти дочку в ліжко.

— Ні, стривай! Я хочу, щоб ти сказала мені це у вічі, — він знову наблизився до Ельзи, яка мимоволі подалася назад.

— Повторюю тобі ще раз, я не бажаю зараз про це говорити, — її голос помітно затремтів. — Я маю повернутися до Каміли.

— І що ти їй скажеш? Що у татка поїхав дах і тому він придушив її кота?

— Вікторе, негайно припини!

— Але ж ти думаєш саме так, чи не правда?

— Все, я не бажаю більше цього слухати, — Ельза спробувала обійти його, але він схопив її за руку.

— Я тебе нікуди не відпускав!

— Що ти робиш? — почала вона вириватися.

— Ельзо, чому ти так поводишся зі мною? — не звертаючи увагу на опір, Віктор продовжував з силою стискати її лікоть. — Хіба я недостатньо працюю, щоб ви з Камілою ні в чому собі не відмовляли?

— Мені боляче! Відпусти мою руку!

— Але ж ти дай мені відповідь, дай...

Швидше розсердившись, ніж відчуваючи страх, Ельза вліпила йому ляпаса, який подіяв на нього як холодний душ.

— Ти що, збожеволів?

— Вибач, я не хотів тебе налякати, — Віктор відпустив її руку та сів у крісло. Увесь його гнів миттєво випарувався. Зараз він виглядав наче побитий собака. — На мене щось найшло. Але ти ж знаєш, я б ніколи не завдав тобі шкоди.

— Гаразд, проїхали, — трохи заспокоїлася Ельза, — вважатимемо, що інцидент вичерпано. Я зараз піду до Каміли, а ти, будь ласка, прибери з підвалу Фелікса. Його треба буде десь поховати.

— Може, в нашому садку за будинком?

— Я не проти. Тільки закопай його якнайглибше, щоб сусідські собаки не винюхали.

— Щодо цього не турбуйся, — запевнив її Віктор. — Я зроблю все, як треба.

Ельза вийшла, і він залишився в кімнаті на самоті, не в змозі позбутися думок, які відразу полізли у голову. Може, він дійсно вбив бідолашного Фелікса, а потім геть про це забув? Судячи з тієї концентрації негативу, що вирувала в середині нього та випліскувалася назовні, це було цілком ймовірно. Адже Ельза не зробила нічого поганого і лише висловила свою думку з приводу жахливої знахідки. Чому ж тоді її слова так зачепили його? Звідки в ньому стільки агресії, і чи не означає це, що його місце саме у божевільні? Чи він у порядку, а в будинку справді хтось побував? Але хто та з якою метою? Грабіжники, що хотіли поживитися чимось цінним? Чи звичайні покидьки, які з незрозумілої причини вбили Фелікса? А може, їх справжньою ціллю був не кіт, а, наприклад, сам Віктор, і Фелікс просто потрапив під руку. Тоді все виглядало набагато гірше, і йому, безумовно, варто було це перевірити.

Насамперед Віктор ретельно обстежив вхідні двері, а також двері до палісадника, але нічого не знайшов — ні свіжих подряпин, ні інших ушкоджень. Потім він по черзі зазирнув у всі приміщення на першому поверсі, перевірив сигналізацію на предмет стороннього втручання та нарешті зупинився біля входу в підвал, куди вели маленькі дверцята під сходами. Зазвичай вони були замкнені на замок, проте зараз ключ стирчав зовні, і неважко було здогадатися, що його забула Каміла, коли вибігала з підвалу. Внутрішній