Ірина Смоліч - Пісок у склянці

— От і неправда! — демонстративно став у позу Віктор. — Як це я міг не впізнати Чеширського кота? Ти взагалі розумієш, як зараз мене образила?

Він легенько клацнув її по носі, а у відповідь Каміла скривила кумедне личко, після чого вони весело розреготалися.

— Ну гаразд, вже пізно, — Віктор опустив Камілу на підлогу. — Вам з мамою час додому.

— А ти хіба з нами не поїдеш? — трохи засмутилася Каміла.

— Ні, сонечко, мені ще треба зробити одну важливу справу. Але я приїду до нашої святкової вечері. Домовилися?

— Домовилися!

— Будь ласка, не затримуйся. Добре? — Ельза вимкнула камеру та взяла дочку за руку. — Ну а ми підемо переодягатися. Ти готова?

Каміла ствердно кивнула і на прощання помахала Вікторові. Як тільки вони зникли з очей, він одразу прямував до машини.

На той час місто занурилося у нічні сутінки. Всюди горіли вуличні ліхтарі, в яскравому світлі яких дощ з дрібними крижинками нагадував золотаві бризки. Дорога виглядала вільною, і дістатися до видавництва не склало особливих труднощів. Віктор припаркувався на стоянці, але підійматися в офіс не став, а залишив ключі у бардачку, як і було оговорено від самого початку. При цьому він почувався трохи винним, оскільки повернув машину пізніше, ніж обіцяв.

«Сподіваюся, Клара не пошкодувала про те, що позичила її мені. Зателефоную їй завтра і вибачуся», — подумав Віктор, переходячи на протилежний бік вулиці, де він планував зупинити таксі.

Погода остаточно зіпсувалася; окрім дощу піднявся сильний вітер, який час від часу підхоплював з землі вологе листя та крутив його у божевільному танці. Зараз Віктору хотілося одного — якнайшвидше дістатися додому та сісти за святковий стіл. Однак зловити таксі виявилося складним завданням — їх попросту всі розібрали. Перехожі теж зустрічалися не часто. А ті, з ким він стикався, ховалися в одяг і поспішали по домівках.

Віктор підняв комір, щоб захиститися від вітру, та прискорив ходу. Він майже досяг перехрестя, коли з підворіття вискочив величезний кіт і перегородив йому дорогу. Це було те саме смугасте чудовисько, з яким довелося зіткнутися у палісаднику та який більше нагадував персонажа з фільму жахів, ніж реальну тварину. Кіт дивився на нього своїми пронизливими жовтими очима, наче бажав щось сказати, при цьому вітер з дощем анітрохи його не турбували. Віктор у свою чергу намагався зрозуміти, яким чином коту вдалося подолати величезну відстань, та ще й опинитися в тому місці, де перебував він сам. Може, його спеціально привезли сюди? Але навіщо це комусь знадобилося?

Кіт постояв з хвилину голосно нявкнув і, розвернувшись, зник за рогом найближчого будинку.

«Ну і як це розуміти?» — вирячився йому вслід Віктор, для якого ситуація продовжувала залишатися схожою на божевільний балаган.

З такою неймовірною кількістю дивних подій йому ще не доводилося стикатися. Він не бачив в них ніякої логіки, в той час як усі ці персонажі, що безцеремонно вдерлися до його життя, починали потроху діяти йому на нерви. Що вони намагаються довести? Чому просто не дадуть йому спокій? Взяти хоча б історію з флешкою. То вона зникає, то знову знаходиться. А дівчинка в лісі? Від однієї згадки про неї мимоволі кидає в дрож.

Дістатися додому вдалося тільки за півтори години — на перехресті нарешті знайшлося порожнє таксі. Щоправда, ледь він ступив за поріг, як почув гучний плач Каміли на другому поверсі. Віктор зрозумів — сталося щось по-справжньому погане. Адже так сильно вона не ридала, навіть коли впала з гойдалки.

— Каміла! Ельза! — покликав Віктор, швидко піднімаючись сходами. — Що сталося?

Дитяча кімната була відкрита навстіж, тому він одразу побачив на ліжку Камілу, поряд з якою сиділа біла мов стіна Ельза. Вона погладжувала дочку по голові та намагалася хоч якось її заспокоїти.

— Що у вас сталося? Чому вона плаче? — знов запитав Віктор і підійшов ближче.

Побачивши його, Ельза підхопилася з місця, прошепотіла доньці: «Люба, я зараз повернуся», після чого виштовхнула його до коридору та щільно зачинила за собою двері.

— У чому справа? Чому ти не пускаєш мене до дочки й чому вона плаче? — не відступав Віктор.

— Поговоримо у твоєму кабінеті, — крижаним тоном відповіла Ельза та попрямувала до сходів.

Віктор неохоче поплентався слідом.

— Якісь таємниці мадридського двору, чесне слово, — йому не подобалася вся ця ситуація. — А не можна просто сказати, що сталося?

— Ти добре знаєш, що сталося, — відреагувала дивним чином на його питання Ельза, як тільки вони увійшли до кабінету.

— Про що це ти? Що я знаю?

— Не прикидайся дурнем.

— Ніким я не прикидаюся! Що ти таке верзеш? — скипів Віктор, але швидко стримав емоції. — Послухай, в мене був важкий день і я дуже втомився. Поясни людською мовою, що сталося?

Перш ніж відповісти, Ельза зробила паузу:

— Каміла знайшла в підвалі мертвого Фелікса, — нарешті вимовила вона.

— Що-що?! — Віктор не повірив своїм вухам. — Каміла знайшла мертвого Фелікса?

— Саме так. Я послала її у підвал, щоб вона віднесла коробку з театральним костюмом, а він був там... Увесь обмотаний іржавим дротом... Каміла так кричала, що я думала, збожеволію.