Ірина Смоліч - Пісок у склянці

Ключі потім залишите в бардачку. Їх ніхто не візьме — у нас надійна охорона. Я зараз подзвоню їм щодо вас.

— Я вам дуже вдячний. Ви навіть не уявляєте, як це важливо для мене, — Віктор відчув, що починає червоніти. — Я поверну машину сьогодні ж ввечері, обіцяю.

— Домовилися. Їдьте, а то запізнитеся.

— Ще раз дякую.

Вже залишивши приміщення видавництва та прямуючи до стоянки, Віктор дійшов висновку, що сьогоднішній день не такий вже і поганий. Чого варта одна лише флешка! Якби він ще й закінчився так само вдало.

Синій седан не довелося довго шукати — автомобіль був припаркований майже біля самого виїзду. На дорогу до аеропорту знадобилося понад сорок хвилин. Навіть затори в місті не завадили прибути вчасно, якраз в ту саму мить, коли Марк підходив до стійки реєстрації. Віктор зухвало висмикнув його з черги та протягнув флеш-карту, яку заздалегідь від'єднав від ланцюжка з ключем.

— Ось, візьми!

— Що це? — Марк покрутив флешку в руці.

Виглядав він, як завжди, неохайно: дуже дорогий італійський костюм висів на ньому мішком, давно не стрижене волосся стирчало на всі боки.

— Що ти мені даєш? — він з подивом перевів погляд з флешки на Віктора. — І взагалі, як ти тут опинився?

— Клара сказала, де тебе шукати.

— Навіщо?

— Щоб вручити тобі свій роман.

— І що мені з ним робити?

— Прочитаєш в дорозі.

— Ну гаразд, — неохоче погодився Марк, засовуючи флеш-карту в кишеню. — Тільки я не розумію, до чого це все. То ти ігноруєш засідання колегії у видавництві, то прибігаєш мов обпечений до аеропорту і пхаєш мені в руки флешку. Може, нарешті поясниш, у чому справа?

— Я все поясню, коли ти повернешся.

— А чому не зараз?

— Тому що зараз на це немає часу. Ти запізнишся на літак.

— Ну як хочеш, — Марк здвигнув плечима. — Тоді я пішов.

Він розвернувся й потюпав назад до стійки реєстрації, а Віктор, так нічого і не відповівши, попрямував до виходу з аеровокзалу.

Його не залишало відчуття, що колись ідеальний механізм їх приятельських стосунків дав збій. Хоча, відверто кажучи, це не стало таким вже й сюрпризом. Він давно помітив, що приятель змінився, і не на краще. Марка Гудмана все більше цікавили власні проблеми, наприклад, просування по службі, в той час, як проблеми Віктора його не хвилювали зовсім. Вони рідко зустрічалися, рідко розмовляли, а якщо розмовляли, то винятково на ділові теми. Складалося враження, що їх багаторічна дружба просто зійшла нанівець.

Віктор підкотив до перехрестя та завмер на світлофорі. Зараз він мав зробити непростий вибір. Щоб дотримати дану Кларі обіцянку, йому необхідно було влитися в загальний потік, який повільно рухався прямо. Дорога ж праворуч вела до школи Каміли, і вже за декілька хвилин він міг прибути на місце, якраз встигнувши на початок вистави.

— Сподіваюся, Клара мене пробачить, — вголос промовив Віктор і ввімкнув правий сигнал повороту.

Він чудово усвідомлював, що робить помилку, але вчинити по-іншому означало б надовго втратити довіру дочки. Тому, як тільки спалахнуло зелене світло, він перебудувався праворуч, плавно натиснув на педаль газу та пірнув у порожній провулок.

Глава 8

Ледве вщух останній акорд, зала вибухнула гучними оплесками, а маленькі артисти, що грали у спектаклі, юрбою вибігли на сцену і почали старанно розкланюватися перед публікою. Найстаршому на вигляд було не більше десяти років. Їх радісні та трохи збентежені обличчя сяяли щастям, втім, як і обличчя глядачів, переважну більшість яких складали батьки. Каміла теж з'явилася на сцені, і цієї хвилини Віктор неймовірно пишався нею. Він голосніше за всіх ляскав у долоні та вигукував «Браво!», через що навіть охрипнув.

Нарешті запалили світло, і Камілла зійшла сходинками до глядацької зали. Віктор підхопив її на руки.

— Вітаю, сонечко! Ти була неперевершена!

— Дякую, татку! Я така рада, що ти приїхав, — вона міцно обійняла його за шию й поцілувала в щоку. — А я наприкінці забула слова.

— Справді? Я цього не помітив. Здається, все пройшло чудово.

— Тобто, тобі сподобалася вистава?

— Звісно, люба! Як вона могла мені не сподобатися, якщо в ній грала моя найталановитіша дочка!

— А хто з персонажів твій улюблений?

— Напевно, той кіт з великою головою. Він мені чимось нагадав нашого Фелікса.

— Тато, це ж Чеширський кіт! Ти що не впізнав його?

— Чому не впізнав? Впізнав.

— Про що ви тут сперечаєтеся? — пролунав позаду них голос Ельзи. Вона тримала в руці відеокамеру, на її обличчі грала усмішка. — Гей, нумо зніму вас разом, — вона увімкнула камеру.

— Ми обговорювали Чеширського кота! — почала пояснювати Каміла. — А тато його не впізнав.