Ірина Смоліч - Пісок у склянці

помітно, що будинок зазнає не найкращих часів: зі стелі подекуди обсипався тиньк, а в кутках висіло павутиння, яке дуже давно ніхто не прибирав. Та й меблі виглядали злегка обшарпаними, хоча їхня антикварна цінність не викликала сумнівів.

Трохи далі по коридору містилися двоє зачинених дверей та кам'яні сходи з широкими поручнями, що вели на другий поверх. Віктор не став біля них затримуватися й одразу пройшов у вітальню, де всю центральну частину займав величезний, до блиску відполірований стіл. Навколо столу були розставлені стільці з високими спинками, неподалік розташувався розпалений камін і плетене крісло-гойдалка. Над камінною полицею висіло величезне дзеркало в позолоченій рамі, на самій полиці стояли два масивні канделябри. Здавалося, що прямо зараз до кімнати ввійде хазяїн у старовинному камзолі та панталонах і, сівши поруч з каміном, закурить трубку, набиту міцним турецьким тютюном. А слідом з'явиться його дружина — пишногруда молодиця у в'язаному чіпці — з тацею в руках, на якій лежатимуть ті самі ароматні франзолі з корицею.

Віктор згадав, що вже бачив подібне умеблювання. Причому недавно. Два дні тому, в лісі, коли намагався крізь вікно розгледіти приміщення покинутого будинку.

«Цікаво, схожий інтер'єр — це примхи пана Бове, — подумав він, — чи тут криється дещо інше?»

З самого початку антиквар справляв враження дивної людини. Ці його середньовічні манери, чудернацька мова, чудне вбрання, і навіть те, як він тримався при розмові. А якщо згадати про переслідування в торговельному центрі, коли Віктор повністю вичерпав сили, але так і не наздогнав старого, то дрож проймала до кісток. Як таке взагалі можливо? А історія в лікарні? І це ще не весь перелік.

Годинник на стіні вибив першу ночі, і Віктор знову почув музику, що доносилася зверху, куди вели сходи з передпокою. Напевно, йому варто було піднятися на другий поверх, замість того, щоб безцільно вештатись будинком. Принаймні так з'являвся шанс зустріти господарів, а, якщо пощастить, і самого пана Бове. Та раптом Віктора наче струмом вдарило: він впізнав ту саму мелодію, «Танець лицарів» Прокоф'єва, яка вчора лунала в його телефоні.

— Так ось хто мені дзвонив напередодні аварії! І чому я анітрохи не здивований?

Він дійшов до останньої сходинки, і тут виявилося, що другий поверх потопає у непроглядних сутінках: господарі чи то забули ввімкнути світло, чи то заощаджували на електриці. Тоді Віктор повернувся до вітальні, зняв з камінної полиці один з канделябрів і, скориставшись лучиною, запалив на ньому кілька свічок. В цю мить музика різко вщухла, і в будинку запанувала могильна тиша. Від поганого передчуття у Віктора перехопило подих. Однак він все одно піднявся на другий поверх, де, на щастя, одна з кімнат, в якій легко вгадувалася дитяча, була незамкнена, пошукав на стіні вимикач і клацнув ним.

Кімната виглядала дуже мило. У віддаленому кутку стояло дитяче ліжко з рожевим покривалом, поряд з ним був комод та оббите такою ж рожевою тканиною крісло. Посеред кімнати на підлозі лежав пухнастий килим, біля завішаного фіранкою вікна красувалося мініатюрне трюмо з крихітним пуфом і безліччю яскравих шпильок. Дитяча чимось нагадувала кімнату Каміли, якщо не звертати увагу на неймовірну кількість рожевих відтінків в інтер'єрі. Тут відчувався аромат ванільного морозива, до речі, її улюбленого, а в кожній деталі проглядала дбайлива батьківська рука.

Віктор залишив канделябр на трюмо та підійшов до ліжка, де виднілося безліч різноманітних іграшок: плюшевий ведмедик, парочка дорогих ляльок, потворний клоун з червоним носом і величезний смугастий м'яч. Також він помітив декілька дитячих книжок, альбом для малювання та коробку з кольоровими олівцями, з-під якої проглядало щось ще. Щось, що відрізнялося від решти й одночасно було до болю йому знайоме.

— Так я і думав! — Віктор вихопив з-під іграшок свою зниклу теку зі зміїної шкіри.

Не викликало ніяких сумнівів, що саме пан Бове вкрав її з автівки та зробив усе можливе, щоб знищити інші копії роману. І бомбу в літак Марка напевно підклав теж він. От тільки навіщо? НАВІЩО??? Віктор не знаходив відповіді на це питання. Навіщо старому знадобився рукопис? Яка така таємниця в ньому приховувалась, що заради неї варто було вбивати? Причому пасажирів цілого літака.

Віктор відкрив теку та дістав з неї пачку аркушів. Наступної миті за спиною почулося легке шарудіння, що змусило його обернутися. Рукопис вислизнув з рук, і сторінки немов перелякані птахи розлетілися врізнобіч: на порозі кімнати сидів той самий величезний кіт, який шипів на нього вранці у палісаднику та який пізніше перегородив йому дорогу біля видавництва. Віктор кинувся збирати аркуші, при цьому не зводив пильного погляду з тварини. Складалося враження, що це не просто кіт, а химера, перевертень, чудовисько. За розмірами звір цілком міг зійти за дику лісову кішку, тільки забарвленням нагадуючи домашнього вихованця. А цей його холодний пронизливий погляд. Хіба у котів бувають такі очі?

Нарешті Віктору вдалося зібрати всі сторінки та відправити їх назад до теки. Залишилося останнє питання: як вибратися з приміщення?

«Може, відігнати його чимось? — подумав Віктор. — Наприклад, канделябром, адже всі тварини бояться вогню».

Втім, цю ідею довелося відкинути, оскільки канделябр стояв на трюмо біля вікна і скористатися ним не вийшло б у жодному разі. На щастя, ситуація вирішилася сама собою: кіт підвівся з місця, перетнув кімнату й застрибнув у крісло. Дорога була вільна, але Віктор навіть не ворухнувся. Він наче приріс до підлоги, з подивом дивлячись на кота і водночас намагаючись зрозуміти, якому саме явищу став свідком — звичайному збігу чи свідомому вчинку розумної істоти.

— Цього не може бути! Коти не вміють читати думки! — труснув він головою, щоб позбутися моторошної омани.

Ситуація виглядала вкрай безглуздо та нагадувала добре зрежисовану виставу, в якій йому чомусь відводилася роль головного невдахи. Щоправда, невдахою він себе не вважав. Навіть навпаки,