Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

задню лапу. Лис кинувся геть, а Чеслав — за ним. Поранений звір спробував сховатися в яру, але хлопчикові пощастило наздогнати його й там. І тоді загнаний звір, розуміючи, що загибель його близька, вищирився й почав запекло кидатися на свого кривдника, не даючи підступитися. Як не храбрився Чеслав, але, побачивши тоді розлюченого звіра, він по-справжньому злякався. Вискалена паща й зуби, що клацають, здалися йому тоді величезними й дуже небезпечними… І лише за якийсь час, таки набравшись духу й сил, сильно прикусивши губу, він добув рудого…

Тільки тоді він помітив батька, що вийшов з-за найближчого дерева. Тремтячи всім тілом від пережитого напруження, Чеслав підійшов до нього й пригорнувся, знайшовши в батькові надійну опору. Велимир гладив сина по голові й говорив якісь підбадьорливі слова, хвалив, але для Чеслава, хоч і приємна була та мова, найважливішим було те, що батько, як виявилося, перебував поруч і будь-якої миті міг допомогти, запобігти лихові! І потім уже, ставши підпарубком, щораз у важкі моменти, коли серце стискувалося від страху, а по спині біг холодний піт, відчуття, що батько невидимо, непомітно може бути поруч, надавало хлопцеві сил і впевненості.

А тепер батька не стало…

Із роздумів його вивели стривожені голоси птахів і шурхіт лісової підстилки під чиїмись ногами. До галявини хтось наближався. Чеслав швидко підхопився й сховався за найближчими деревами.

Крізь листя він бачив, як на галявину, важко ступаючи, немов несучи непосильну ношу, вийшла Болеслава з вузликом у руках. Зупинившись на краю галявини, вона вклонилася, приклавши руку до серця, вимовила якісь теплі слова, віддаючи данину пам’яті померлим, і пішла до хатки з прахом Велимира. Біля поховання жінка опустилася, немов обм’якла, навколішки й притулилася головою до хатки. Посидівши так якийсь час, вона простягнула руку в отвір, бажаючи доторкнутися до горщика з порохом. Але, щойно просунувши туди руку, одразу ж відсмикнула її й почала озиратися навколо.

Чеслав уже зрозумів, що Болеслава прийшла на галявину сама, і кинувся до неї. Як тільки жінка побачила його, її німі, змертвілі очі наповнилися теплом і любов’ю. Вона спробувала підвестися, простягаючи до нього руки, але не змогла. Чеслав обійняв її й допоміг піднятися.

— Я тільки-но ягоди помітила — й одразу зрозуміла, що ти тут був, дитино. Та й не могло бути по-іншому. Батька провідати ж треба! Ось тільки злякалася, що пішов уже, — гладила вона Чеслава по голові.

— А я знав, що ти прийдеш сюди із самого рання. — Як же він був радий зустріти ту, що замінила йому матір.

А вона, побачивши його, уже не була схожа на ту знесилену горем жінку, що вийшла на цю галявину.

— Інші теж збиралися, але я сказала, щоб пізніше прийшли. Мені хотілося самій тут із Велимиром побути. І як же добре, що ти теж прийшов! — поцілувала вона його в маківку.

— Сама ж кажеш: не міг не прийти.

— А я ж уся змучилася. Не знала, що й думати. Усю ніч металася, не спала: десь щось скрипне, шурхне — я надвір. Думала, ти до дому прокрадешся, — Болеслава зненацька заплакала. — Як же ти тепер, синку?.. Ось утік, тепер усі думають, що від провини своєї зник. Люди таке говорять!.. Але я ж знаю, що все не так! А на роти хустку не накинеш… Може, не треба було тікати тобі? Рада б у всьому розібралася? — гладила вона Чеслава по плечу.

— Поки вони розбиратимуть, лиходій, що згубив батька, щезне. Та і їм на Раді найлегше нас із братом звинуватити. А якщо навіть і не звинуватять, то підозра на все життя залишиться. Як жити далі з таким брудом?! Не до вподоби мені це! Я мушу знайти вбивцю й покарати, і всі сумніви в невинності своїй і Ратибора розвіяти. А під замком сидіти — то кого я зможу знайти й кому що довести?!

Чеслав говорив переконано й гаряче. Болеслава розуміла, що є правда в цих словах, але серце її від цього не переставало стискуватися від болю й тривоги за його долю.

— Ой, горечко!.. — важко зітхнула Болеслава, рукавом сорочки втираючи очі.

— А що в городищі діється?

— Після втечі твоєї Ратибора випустили, але з городища виходити заборонили. А Зимобор розлютився дуже, та й інші теж, що ти волю Ради порушив. І навіть дядько ваш двоюрідний, Сбислав, і той на боці Зимобора тепер. Не хочу нічого поганого про нього сказати, а не розумію я його: чого ж він у кревних своїх засумнівався? Між ним і Велимиром і раніше часто згоди в справах не було… Здається, він усе не міг погодитися, що не він, а Велимир Рід очолив. Але тепер що вже?.. Не по-людському це, не по-родинному. А Зимобор казав про тебе: «Далеко не втече. Біля городища кружляти буде, там ми його й вистежимо. А може, намучиться в лісі та й сам прийде — вибачиться». Видно, пузатий Велимира як голову городища заступити хоче.

— Ну, це ми ще подивимося, чия правда буде, — не сподобалися Чеславові новини, що розповіла йому Болеслава.

Звичайно, після його втечі прихильності від Ради очікувати не варто було, але все-таки він думав, що знайдуться в племені ті, хто зрозуміє його вчинок. І найбільше сподівався на розуміння близьких родичів.

— Ой, а що ж це я слова, як пісок, сиплю… — спохватилася Болеслава. — А ти ж, мабуть, голодний зовсім?!

Жінка взяла вузлик, із яким прийшла на галявину, і почала швидко розв’язувати його.

— Я тут Велимирові принесла поїсти… — жінка почала розкладати на рушнику хліб та кашу, загорнену в лопушину. — Та думаю, не розсердиться він, якщо синові його дістанеться. Їж, любий! Тобі зараз потрібніше. Та що там поїсти… Велимир за тебе все б віддав. Ти сам, синку, не знаєш, який ти дорогий батькові був…

Чеслав і справді відчув, який він голодний. Відламав шматочок хліба, узяв трохи каші й зі словами:

— Розділи, батьку, з нами їжу нашу, — поклав їжу в отвір поховання перед горщиком із прахом.

Лише після цього почав жадібно їсти.

— Мені б зброю мою: лук, стріли та ніж, — відірвався він від їжі.

— Зачекай, синку, я в городище збігаю та й принесу тобі, — Болеслава готова була схопитися з місця хоч зараз.

Вона вже й підводилася, щоб бігти. Проте Чеслав зупинив її:

— Ну куди тобі зі зброєю показуватися? Баба — і з луком із поселення йде! Невже ж на полювання? Одразу зрозуміють, що мені несеш. Ти краще Кудряшеві дай та скажи, де мене знайти. Його,