Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

Чеслав не розумів, чи то баба ремствує на те, що її турбують гості, чи то на те, що змушена жити тут на самоті. Але запитати про це не зважився.

— Ти маєш рацію, Маро, тут мені не схоронитися, враз знайдуть, — визнав хлопець.

— Є в мене схованка в лісі. Я, коли за травами та корінням заблукаю десь далеко від печери своєї, то вночі або від дощу там ховаюся. Гадаю, і тобі там саме враз, хлопче, буде. Підеш до верхів’я струмка… Зачекай! — насторожилася Мара й, підійшовши до входу в печеру, прислухалася. — Здається, сорока заскрекотала… Так і є. Запримітила когось птаха. Сюди йде непрошений. Відчувала я… І тризна їм не завада.

Чеслав підхопився з місця й підійшов до Мари. Тепер уже й він чув, як кричить птах, попереджаючи про появу в її володіннях чужинця.

— Від верхів’я струмка підеш у бік заходу сонця до ярочка, — швидко заговорила стара. — Минеш його, потім ліщина невелика. Потім озерце побачиш, а трохи віддалік дуб стоїть величезний, як дім. А в дубі тім дупло є. Його кущ затуляє. Про дуб той ніхто не відає. Там і схоронишся.

Баба сунула йому в руки стару шкуру й, провівши долонею по обличчю та щось прошептавши, — якесь замовляння, — виштовхнула з печери.

Чеслав вийшов із кам’яного житла і квапливо рушив у бік, протилежний від стежки, якою прийшов до баби. Він не став чекати, щоб подивитися, хто завітав до Мари, йому було не до того. Засвітла мусив дістатися до дуба, де була вказана Марою схованка.

«Шукай, кому смерть батька на руку!.. Чи з вигоди… чи із заздрості… чи із помсти», — печерною луною відгукувалися в голові в Чеслава слова Мари.

Чеслав прокинувся й не одразу зрозумів, де він і що зараз — ніч чи день. У дуплі дуба, куди він забрався напередодні ввечері, було темно. І тільки біля виходу, закритого кущем, пробивалося світло. Відкинувши шкіру, у яку закутався на ніч, Чеслав вибрався на білий світ.

Він зробив кілька кроків і зупинився, зачарований побаченим. Перед ним лежало невелике озерце в очеретах, оточене стрункими соснами. Крізь їхні пухнаті гілки пробивалися промені ранкового сонця, занурюючись у тиху воду. Здавалося, що небесне світило — сам усесильний Великий Даждьбог — так і хоче пірнути до дна, щоб розвідати, що ж ховає від нього під собою озерна гладь.

Велична тиша й спокій раннього ранку змусили юнака завмерти на якусь мить від побоювання порушити цю красу. Після вчорашнього стрімкого, метушливого дня, де, як у бурхливій річці, змішалися похорон батька, його втеча й страх бути спійманим, Чеславові здалося, що він заблукав і прокинувся зовсім не там, де вчора осліпив очі мертвим сном.

Колись, ще в дитинстві, Болеслава, щоб утішити маленького Чеслава, розповідала йому про далекий край, що простягся далеко за їхнім лісом і навіть за високими, незрозумілими для нього горами. І в якому так спокійно й красиво, так солодко співають птахи, що людина, потрапляючи туди, забуває всі свої болі, журбу й відчуває такі радість і захват, що перехоплює подих від щастя. «Може, це і є та сторона, а Болеслава просто не знала, що вона зовсім не так далеко, а тут, поруч?» — подумалося Чеславові.

«Шукай того, кому смерть батька твого на руку!» — знову пронизала його свідомість неждана пекуча думка, змушуючи оговтатися. «От дурість!» — поремствував він на свої приховані думки про край щастя й попрямував до озера. Роздягнувшись, Чеслав кинувся у воду, безжально розбивши її спокійну гладь.

Вийшовши на берег, він уже вирішив, що йому потрібно зробити насамперед. Прохолодна вода й ритмічні рухи рук під час плавання допомогли впорядкувати думки. Чеслав знав, що в лісі йому не вижити без зброї, тому слід якнайшвидше роздобути її. І, здається, він уже зміркував, як це зробити. Одягнувшись, юнак вирушив у бік городища.

Попетлявши лісом і переконавшись, що за ним ніхто не стежить, Чеслав дістався до місця, священного для їхнього Роду. Тут спочивав прах їхніх предків. Оглянувшись і не помітивши нікого з живих, юнак обережно вийшов на галявину, де спочивали мертві.

Чужинцеві, що заблукав у їхні краї, на перший погляд могло здатися, що на галявині розташувалося людське городище, тільки якесь дивне, бо хатки в ньому були дуже вже малі для житла. Звідки ж сторонньому було знати, що, за звичаями племені Чеслава, після спалювання на священному багатті прах померлого родича збирали в горщик і, побудувавши для нього хатку на галявині предків, залишали там.

Чеслав здалека помітив свіжу хатку, бо дерево, з якого вона була зроблена, ще не встигло почорніти від дощів, снігу та часу, як на інших похованнях. Сюди вчора поклали спочивати прах його батька, славного Велимира.

Зовні хатка була схожа на їхній дім у селищі. «Напевно, Болеслава попросила зробити так, щоб батькові звично було та щоб не забув наше житло. І нас пам’ятав та охороняв». Чеслав, шанобливо поклонившись похованням предків, наблизився до нової хатки й подивився крізь щілини всередину. Їхній горщик, з якого вони не раз усією родиною їли кашу й вариво, був там. І там був прах його батька…

Купка попелу в горщику — усе, що залишилося на цій землі від рідної йому людини. Батька, що дав йому життя… І пам’ять про нього, поки живі ті, хто знав його. А потім і того не залишиться. Але поки живий їхній рід…

Юнак просунув до отвору хатинки руку й поклав жменю лісових ягід, які встиг зібрати дорогою. Ягоди були ще не достиглі, але краще було принести хоча б їх, ніж прийти до батька голіруч. Він опустився біля поховання й подумки звернувся до батька…

Висловивши йому свій сум, він згадав, як колись, ще зовсім малим, — коли сили вистачало хіба що натягнути лук для підпарубків, — бажаючи вирізнитися, хвалькувато заявив своїм одноліткам із ватаги, що готовий уже сам піти на полювання й добути… та хоча б лиса. Ніхто з його погодків, навіть найвідчайдушніших шибеників, не наважувався ще на таке. Коли він увечері сказав про це батькові, той, уважно глянувши на сина, тільки й промовив: «Зголосився, сину, — йди». І зранку маленький Чеслав рушив до лісу.

Поблукавши лісом, він таки знайшов лисячу нору, яку показав йому батько, коли брав із собою на лови. А незабаром біля нори з’явився й лис. Прицілившись, малий мисливець випустив стрілу і — треба ж! — на свою радість поранив рудого пронозу в