Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

— Ой, правда, як же я сама не здогадалася?! — сумно посміхнулася Болеслава. — Так я просто зараз і побіжу.

Обтрусивши із себе травинки й грудочки сухої землі, Болеслава зібралася йти.

— Ратибору скажи, щоб не переймався. Я знайду вбивцю. А Неждані… Ні, нічого не говори. Побережи її, — попросив Чеслав.

— Побережу, синку. Ти себе збережи…

Вона взяла його голову обома руками й поцілувала в чоло. Потім повернулася до хатинки з прахом Велимира й лагідно, по-простому, немов говорить із живим, промовила:

— Прощай, Велимирцю, не сумуй без мене. Я до тебе завтра прийду.

Ще раз глянувши на Чеслава й усміхнувшись йому смутно, вона пішла з галявини в бік городища. І йшла, вже не важко ступаючи, а кваплячись, бо знала, що її допомога украй потрібна її улюбленцеві.

— Кудряшеві скажи, щоб ішов до нашого з ним місця. Він знає куди, — гукнув їй услід Чеслав.

Він чекав друга в умовленому місці: трохи нижче від городища за течією річки, на березі якої причаївся піщаний куточок розміром із хатку, оточений з усіх боків непрохідним чагарником. Цю схованку знайшов зовсім випадково Чеслав, коли малим, ще погано плаваючи, був підхоплений річкою й ледь не віднесений геть її бурхливими водами. Завдяки своєму щастю та інстинктивному бажанню вижити хлопчик врятувався: його викинуло на цей затишний шматочок суходолу. А отямившись, він надсилу, подряпавшись, продерся крізь густий чагарник і дістався до рідної хатини. Пізніше Чеслав розповів про свою пригоду приятелеві по іграх Кудряшеві, і вони, проклавши туди лаз, вирішили зробити це місце спільною таємницею. Так цей куточок зробився улюбленим місцем усамітнення для хлоп’ячих забав і витівок. Чеслав і Кудряш із властивою юному віку тягою до всього таємного з величезним задоволенням ховалися тут, часом тікаючи від роботи по господарству, за що їм нерідко перепадало від батьків. Тут вони любили постріляти з лука по крикливих жабах, пополювати за в’юнким вужем, щоб потім принести його в городище й лякати дівок та малих хлопців. Сюди ж вони втікали ховатися від покарання за яку-небудь шкоду чи якусь зухвалу витівку.

Шурхнули кущі, і в лазі, прокладеному крізь зелену стіну чагарнику, з’явилася колись кучерява, а тепер стрижена після Посвяти голова Кудряша.

— Смоли з дерева, напевно, можна дочекатися швидше, ніж тебе, Кудряше, — ляснув по плечу друга Чеслав.

— Я тут ні до чого. Це все Болеслава: «Ой, зачекай, хороший мій, я йому поїсти зберу. А то виголодається, по лісу бігаючи. Ой! Ай! Ой!» — дуже схоже зобразив Болеславу Кудряш і передав Чеславові зброю та торбу з їжею. — Ну ти й заварив кашу, чоловіче! У городищі тільки про тебе й розмов.

— Тож я чую, як кісточки мої скриплять. Видно, гарненько їх родичі перемелюють? — в очах Чеслава зайнялися зухвалі вогники.

— Ти ж таке скоїв — оніміти можна! Утік від Ради! Я так дотепер після твого стрибка отямитися не можу, — раптом обличчя Кудряша посерйознішало, і стало очевидним, що він хоче сказати щось важливе, та не зважується. Трохи помовчавши, хлопець таки надумав сказати: — Знаєш, Чеславе, я зважив усе гарненько… і вирішив із тобою податися. Одружуватися мені все одне зарано, а землі та краї різні побачити хочеться. Я ж, окрім околиці нашої, нічого не знаю.

Чеслав через розважливість, із якою це було вимовлено, тільки що не розреготався, але стримався й навіть посмішку, відвернувшись, постарався сховати. Так само розважливо, як до нього звернувся товариш, він відповів:

— Так ти, кучерява голово, зі мною не побачиш ніяких чужих країв.

— Це-е-е чому ж? — протяжливо запитав Кудряш.

У його запитанні змішалися нерозуміння, обурення й навіть виклик.

— Бо нікуди я тікати від городища не збираюся. Мені вбивцю батька знайти треба й за кров помститися. І сумніви розвіяти в нашій із братом невинності. Щоб жодна собака в окрузі не змогла брехати в наш бік, — Чеслав говорив це жорстко, уривчасто й навіть зі злістю. Його очі звузилися, і в них з’явився недобрий блиск.

— А-а-а! — з розумінням відгукнувся Кудряш.

— А для тебе в мене справа важлива буде.

— Яка така справа? — стрепенувся товариш.

— Мені б із Соколом побачитися.

На обличчі Кудряша проступило здивування. Він швидко заморгав і невпевнено проказав:

— Та він же в городищі… І ослаб зовсім, не ходить…

— Ось мені з ним у городищі побачитися й доведеться. А ти мені допоможеш у цьому.

Кудряш від такого зухвальства товариша навіть підстрибнув на місці.

— Ну ти й навіжений, Чеславе! — з неприхованим замилуванням дивився юнак на друга. — Сам у пастку лізеш, так ще й мене допомогти просиш! — Кудряшеві, як це часто бувало в їхніх спільних витівках, передався запал Чеслава. — Ну, то й що я маю робити?

Чеслав ближче присунувся до товариша й почав пояснювати:

— Як посутеніє, ти візьми мого Вітра і вийди за ворота. А сторожеві скажеш, що коня напоїти забули, от ти його й ведеш на річку. А коли стемніє, то я замість тебе зайду. Вони вже не роздивлятимуться, хто повернувся — ти чи я. Обов’язково шкуру примітну на себе накинь, я потім нею прикриюся, та відповідай їм так, наче горло хрипить. А я, як із Соколом побачуся, то знову до воріт подамся та й прохриплю, що оберіг свій на березі загубив і шукати біжу. Оберіг втратити — погана прикмета, усі це знають, то й випустять.

Кудряш схопився рукою за свій оберіг, що висів у нього на шиї. Він був такий самий, як і в Чеслава, — на шкіряному ремінці висіло маленьке сонце. Кудряш забобонно поцілував свій оберіг, що береже його від пристріту, різних негараздів і напастей. Він і в думках припустити не міг, щоб втратити його, але суперечити не став. Тільки запитав:

— А як упізнає хто тебе? Що тоді?

— А там нехай Великі допоможуть. Бачать же: за праве діло стою.

Чеслав не міг дочекатися вечора. Йому все здавалося, що Даждьбог сьогодні не дуже поспішає на спочинок. Але сонце, як і належить, усе-таки почало хилитися до заходу.

Утікач пробрався ближче до городища і сховався в прибережних заростях. Звідси він бачив, як на річку приходили баби прати сорочки та рушники. Пастушки-хлопчиська пригнали на водопій із лісового пасовиська корів, кіз та овець, перш ніж загнати їх на ніч у городище. Потім берег заповнила весела юрба хлопців та дівчат. Серед них Чеслав помітив Зоряну. Чомусь невесела й замислена була тепер красуня, і всі спроби місцевих баляндрасників розвеселити її не увінчалися успіхом. Навіть коли