Анжеліка Вереск - Без права на вибір, Анжеліка Вереск

Розділ 23

Крізь тьмяне скло вікна я спостерігала, як на плацу вишикуються загони. Арвід, закутий у кольчугу, з оголеним рунічним мечем у руці, крокував уздовж рядів, вигукуючи накази.

Його сірий плащ майорів на вітрі, а волосся — темно-русяве, як у Наїни — було перехоплене шкіряним ременем. Він виглядав інакше — жорсткішим, похмурішим, немовби згоряючи зсередини від рішучості. Поруч із ним ішли найвірніші — Торвальд, Віґе, Ейнар. Його сірі очі палали гнівом.

Я стояла біля вікна, не зводячи погляду з Арвіда, і гладила живіт. Там, під моєю долонею, билося крихітне серце — сила якого вже врятувала батька. Я не знала, радіти мені, боятися, тікати…

— Він знову рветься в бій, — почула я за спиною голос Наїни.

Я обернулась. Наїна стояла на порозі, її обличчя було серйозним, але в очах тліла тривога.

— Він рветься в бій, ніби смерть оминула його стороною, і тепер він зобов’язаний зустрітися з нею віч-на-віч, — мовила я з кривою посмішкою.

— Він — Ярб, Леді. Він інакше не вміє. — Наїна підійшла ближче й м’яко торкнулася мого плеча. — Ти бліда.

— Просто втомилася. Багато думала.

Ми помовчали. Потім я не витримала.

— Наїно… Я вагітна. Від нього.

Вона довго дивилася на мене, ніби намагалася зазирнути в саму глибину. Потім повільно кивнула.

— Я знала, що це станеться. Пророцтво не бреше. Ти — Відзначена. Дитя в тобі… воно буде великим. Я бачила, як ти заходила до покоїв Арвіда. Бачила, як ти виходила — змучена, але не зламана.

Я опустила погляд. — Він ледь не помер. А це дитя… воно його врятувало.

Наїна сіла поруч, взяла мої руки у свої.

— Значить, сила вже проявилася. Я вірю, що це маля буде не лише сильним, а й справедливим. Я буду поруч. Допоможу, чим зможу.

Я кивнула, вперше за довгий час відчувши не самотність, а підтримку.

— І ще… — додала вона, — наша донька скоро зніме крансен. Її суджений — один із вірних Арвіда. Боюся, в неї буде не менше вогню, ніж у тебе.

Я хмикнула. — Співчуваю йому наперед.

Ми посміхнулися одна одній крізь тривогу.

До вечора небо налилося кривавим кольором. Над пагорбами заграли бойові роги. Я стояла на мурі, вчепившись у зубці, серце билося в унісон із громом барабанів.

Битва почалася.

Із півдня сунули ряди Рейна. Його чорні штандарти майоріли, як крила ворон. Армія рухалася, мов ріка сталі й люті. Але цього разу на них чекали.

Арвід кинувся вперед першим. Його меч — масивне, трикутне лезо з рунами, що пульсували світлом — розтинав ряди ворогів. Він був, як звір, як буря, як сама смерть, що прийшла по своє.

Крики, дзенькіт сталі, запах крові й попелу. Я бачила, як Торвальд ледь не загинув, але Арвід встиг. Віґе, у крові, все ще стояв. Ейнар метався між ворогами, мов вогонь, що палить, але не згасає.

І от, нарешті, його впіймали. Рейна. Він намагався втекти. О, яка ж іронія — сам у кайданах, як колись закував у них мене.

Його привели до Арвіда, і той мовчки кинув його на землю перед троном, біля вогнища. Кайдани дзенькнули, кільця зімкнулися на його зап’ястях.

— Твоя війна закінчена, — холодно промовив Арвід.

Я стояла в тіні, й уперше за весь цей час відчула… полегшення.

Але знала — це ще не кінець.