Зоя Кіт - Захоплення світлого серця , Зоя Кіт

Недільне сонце заливало місто м’яким золотом, коли машина Максима зупинилася біля воріт маєтку Артема Олександровича. Повітря пахло скошеною травою й далеким димком від сусідських мангалів, а легкий вітерець гойдав листя старих лип, що обрамляли подвір’я. Зоряна вийшла з машини, її легка сукня кольору слонової кістки гойдалася від руху, а очі — теплі, сповнені тихої радості — ковзнули по знайомих обрисах будинку. Максим узяв її за руку, його пальці міцно стиснули її долоню, а усмішка — ледь помітна, але щира — додавала його обличчю хлоп’ячого шарму. Їхні кроки хрустіли по гравію, коли вони попрямували до входу, їхні руки перепліталися так природно, ніби ніколи не розлучалися.
На порозі з’явилася Марина, її очі засвітилися теплом, коли вона побачила їх. Її шовкова блуза мерехтіла в променях сонця, а усмішка була такою щирою, що Зоряна відчула, як її серце стиснулося від ностальгії.
— Ти сяєш, Зіронько, — сказала Марина, її голос був м’яким, сповненим материнської ніжності.
Вона розкрила обійми, і Зоряна кинулася до неї, їхні обійми були теплими, ніби повернення додому після довгої подорожі. Марина відсторонилася, її погляд ковзнув до Максима, і вона, не вагаючись, обійняла й його, її руки легенько поплескали його по спині.
— І ти, Максиме, виглядаєш… живим, — додала вона з лукавою усмішкою.
Він розсміявся, його рука все ще тримала Зоряну, а очі блиснули теплом.
— Дякую, Марино, — кинув він, його голос був низьким, але щирим.
Двері рипнули, і на порозі з’явився Артем Олександрович, його сивіюче волосся було акуратно зачесане, а сорочка з підкоченими рукавами додавала йому домашнього затишку. Він завмер, його погляд уп’явся в їхні переплетені руки, і брови злетіли вгору від подиву.
— Зіронько, все добре? — спитав він, його голос був сповнений турботи, але очі підозріло зиркнули на Максима.
Зоряна пихнула, її усмішка була грайливою, коли вона ступила ближче до батька.
— Таточку, все добре, чому так питаєш дивно? — кинула вона, її тон був легким, але з ноткою виклику.
Артем Олександрович склав руки на грудях, його погляд ганяв між ними, а губи скривила ледь помітна усмішка.
— Ну ви, двоє, за ручку, — кинув він, його голос був глузливим, але теплим. — Не кажіть, що скоро кінець світу.
Максим розсміявся, його рука легенько стиснула долоню Зоряни, а очі блиснули пустощами.
— Ой, перестаньте, — кинув він, його тон був невимушеним. — Ми ж подружжя, як ми маємо поводитися?
Артем Олександрович хмикнув, його брови злетіли ще вище, але очі світилися теплом.
— Хлопче, я з моменту вашого весілля не бачив твоєї усмішки поруч із моєю донькою, — сказав він, його голос став тихішим, але щирішим. — А тут такі зміни.
Він нахилився ближче до Максима, його тон став майже конспіративним.
— Тільки чесно, Зоряна тобі щось зробила? — додав він, його очі блиснули лукавством.
Зоряна, почувши це, пихнула голосніше, її рука легенько вдарила батька по плечу, а голос задзвенів від обурення.
— Тату, я йому нічого не робила! — кинула вона, її очі блиснули викликом, але губи тремтіли від усмішки.
Максим розсміявся, його сміх був гучним і щирим, а Марина, що стояла поруч, усміхнулася, її очі світилися теплом. Атмосфера стала легкою, ніби дім наповнився теплом їхньої гармонії, а запах свіжоспеченого пирога з яблуками й корицею, що долинав із кухні, додавав затишку.
Раптом пролунав дзвінок у двері, і Марина пожвавилася.
— Це, мабуть, Петро з Софією, — сказала вона, поспішаючи до входу.
Двері відчинилися, і на порозі з’явилися батьки Максима — Петро Іванович, із його звичною стриманістю, і Софія Тарасівна, чиї очі засвітилися, щойно вона побачила сина й Зоряну. Петро Іванович коротко кивнув, його погляд ковзнув по їхніх руках, але він не сказав ні слова, лише ступив до вітальні. Софія Тарасівна, навпаки, ледь не підстрибнула, її руки злетіли вгору від захвату.
— Ой, які ви гарні разом! — вигукнула вона, її голос був високим, сповненим радості. — Максиме, Зоряно, я ж казала, що ви створені одне для одного!
Вона кинулася до Зоряни, обіймаючи її так міцно, що та розсміялася. Потім Софія Тарасівна повернулася до Максима, її очі блищали хитринкою.
— Ну, коли вже онуків чекати? — кинула вона, її тон був напівжартівливим, але наполегливим. — Я не молодшаю, знаєте!
Максим усміхнувся, його рука легенько стиснула долоню Зоряни, а очі блиснули пустощами.
— Скоро будуть, — кинув він, його голос був низьким, але з ноткою виклику.
Зоряна різко повернулася до нього, її очі розширилися, а губи розтулилися від подиву. Вона нахилилася ближче, її голос став тихим, майже шепотом.
— Ти божевільний, — кинула вона, її тон був грайливим, але очі блищали теплом.
Він нахилився до неї, його губи ледь торкнулися її вуха.
— Такий, як ти, люба, — прошепотів він, його голос був хрипким, сповненим ніжності.
Вона пихнула, але її усмішка була м’якою, коли вона легенько штовхнула його в плече, а їхні погляди зустрілися — теплі, сповнені любові, що більше не ховалася.

Вітальня маєтку гуділа від голосів, сміху й дзенькоту посуду, коли всі зібралися за великим столом. Стіл був заставлений стравами: запечена качка з медовою глазур’ю, картопля з розмарином, салати з молодою зеленню, а в центрі красувалася нова страва Артема Олександровича — рататуй, яскравий і ароматний, із тонко нарізаних овочів, викладених спіраллю в томатному соусі. Запах пирога з яблуками й корицею, що стояв на окремому столику, заповнював кімнату, додаючи затишку.
Артем Олександрович, тримаючи келих із домашнім вином, гордо розповідав про свій рататуй.
— Це, скажу вам, було не просто, — почав він, його голос був сповненим ентузіазму. — Овочі треба нарізати тонко, як папір, і викласти так, щоб виглядало, як у тому французькому фільмі. Баклажани вперто не хотіли тримати форму, а кабачки норовили розвалитися. Довелося тричі переробляти, поки соус не став ідеальним — томати, перець, трохи базиліку й часнику. Але воно того варте, спробуйте!
Петро Іванович усміхнувся, його рука торкнулася його плеча.
— Ти перевершив себе, друже, — сказав він, його голос був теплим.
Зоряна спробувала рататуй, її брови злетіли вгору від захвату.
— Тату, це неймовірно, — кинула вона, її голос був щирим. 
Софія Тарасівна, яка вже встигла покласти собі другу порцію качки, повернулася до своєї улюбленої теми.
— А я вам кажу, молоді, — почала вона, її голос був наполегливим, але добродушним, — життя — це не лише бізнес і офіси. Сім’я, діти — ось що важливо. Максиме, Зоряно, ви ж не будете тягнути, правда?
Зоряна пихнула, її очі блиснули викликом, але вона промовчала, лише легенько стиснула руку Максима під столом. Він усміхнувся, його пальці відповіли легким стисканням, а погляд був сповненим ніжності.
— Мамо, ми все почули, — кинув він, його тон був жартівливим, але теплим. — Дай нам час.
Петро Іванович подав голос.
— Час — це добре, але не забувайте про бізнес, — сказав він, його голос був спокійним, але твердим. — У вас із Вадимом контракти на носі. Не затягуйте з переговорами.
Зоряна напружилася, її пальці легенько стиснули виделку, а очі ковзнули до Максима. Він стиснув її руку сильніше, його погляд був спокійним, але наполегливим.
— Ми впораємося, — кинув він, його голос був упевненим, але в ньому бриніла нотка попередження. — Я займуся Вадимом.
Зоряна пихнула, але промовчала, її губи стиснулися, ніби вона стримувала себе. Атмосфера за столом залишалася теплою, але легка тінь напруги промайнула між ними, швидко розчинившись у сміху й розмовах. Вони говорили про все — про нові проєкти компанії, про подорож Софії до Італії, про кумедний випадок, коли Артем Олександрович намагався полагодити газонокосарку й залишив половину газону “лисою”. Сміх гудів у вітальні, а запах пирога ставав усе сильнішим, коли Марина нарешті поставила його на стіл, ще гарячий, із хрусткою скоринкою.
Зоряна відрізала шматок пирога, її очі блиснули теплом, коли вона передала тарілку Максиму.
— Їж, герою, — кинула вона, її голос був грайливим, але сповненим ніжності.
Він усміхнувся, його рука легенько торкнулася її під столом, а очі світилися любов’ю.
— Тільки якщо ти зі мною, — відповів він, його голос був низьким, але теплим.